Тепер одкровення надходили одне за одним. Моя голова аж здригалася від їхньої ваги. Я схопився обома руками за голову й застогнав.
«Мені не слід затримуватися, — казав Пророк. — Я надто добре знаю, що буває, якщо залишитися тут надовго: амнезія, цілковитий психічний занепад і так далі». Однодумець, як і Пророк, ніколи не зоставався надовго. Ніколи не допускав, щоб наші зустрічі тривали довше ніж годину, а наприкінці йшов геть; і йшов він тоді до Іншого Світу.
Але як зробити так, щоб я більше не забував? Я уявив, як забуваю це, знову стаю другом Однодумцеві й бігаю Будинком, здійснюю заміри, фотографую та збираю дані для нього, тимчасом як він безупинно з мене сміється! Ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні! Сама думка про це нестерпна! Я схопився за голову руками, ніби намагався буквально втримати в ній спогади.
Зроблю, як 16: зберу по Вестибюлях мармурові камінці й викладу з них літери. Писатиму метровими літерами! «ПАМ’ЯТАЙ! ОДНОДУМЕЦЬ ТОБІ НЕ ДРУГ! ВІН ОБЛУДОЮ ЗАМАНИВ ДО ЦЬОГО СВІТУ МЕТЬЮ РОУЗА СОРЕНСЕНА ЗАРАДИ ВЛАСНОЇ ВИГОДИ!» Як знадобиться, заповнюватиму величезними письменами все нові й нові Зали!
«…заради власної вигоди…» Так, так! Ось він, ключ. Ось чому він привів сюди Метью Роуза Соренсена. Однодумцеві було треба, щоби хтось (раб!) жив у цих Залах і збирав про них інформацію; він не наважується робити це сам, щоб Будинок часом не змусив його забути.
Я відчув, як у мені зростає несамовитий, палкий гнів.
Чому, чому я розповів йому про Потоп? Якби ж то я дізнався все це, ще не знаючи про Потоп! Тоді міг би зберегти таємницю. Зачекати до четверга й видертися до Високого Місця, вберегтися від Вод і побачити його Кінець. Так! Ось чого я хочу тепер! Можливо, ще не пізно! Я повернуся до Однодумця. Всміхатимуся, виглядатиму так, як завжди, обману його так, як він обманював мене. Скажу, що стосовно Потопу помилився. Ніякого Потопу не буде. Приходь сюди у четвер! Стій просто посередині цих Зал!
Але, звісно, Однодумець сказав, що в четвер його тут не буде. Його ніколи не буває тут по четвергах. Він буде в безпеці, в Іншому Світі. І байдуже! У гніві я стаю винахідливим! Однодумець прийде до мене у вівторок: це наш звичний день для зустрічей. Я схоплю його та зв’яжу рибальськими сітями. Оцими-от руками! Я маю дві рибальські сіті. Вони виготовлені із синтетичного полімеру й дуже міцні. Я прив’яжу його до Статуй у Другій Південно-Західній Залі. Він буде зв’язаний два дні. Мучитиметься, знаючи, що скоро Потоп. Можливо, я даватиму йому води. А може, й ні. Можливо, я казатиму: «Скоро в тебе буде вдосталь Води!». А в четвер він побачить, як крізь Двері линуть Припливи, і кричатиме без упину. А я сміятимуся без упину. Сміятимуся так само довго й голосно, як він сміявся з Метью Роуза Соренсена, коли завів його сюди…
Тут я й утратив себе.
Я втратив себе посеред довгих хворобливих фантазій про помсту. Не думаючи про відпочинок. Не думаючи про їжу. Не думаючи про те, щоб попити води. Минула не одна година — скільки саме, не знаю. Я все валандався, а тим часом у моїй уяві Однодумець знов і знов гинув під час Потопу чи падав із великої Висоти. А я іноді кричав на нього та звинувачував його, а часом залишався холодним і мовчазним, а він благав мене сказати, чому я пішов проти нього, але я не казав. І я завжди міг його врятувати, та ніколи не рятував.
Ці вимрійки мене спустошили. Здається, я б не виснажився більше, навіть якби дійсно вбив когось сто разів поспіль. Стегна боліли, спина боліла, голова боліла. Очі й горло нили від ридань і криків.
Коли настала ніч, я повернувся до Третьої Північної Зали. Повалився на ліжко й заснув.
Мій друг — 16, а не Однодумець
ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Я прокинувся сьогодні вранці виснаженим після вчорашнього буйства. Пішов до Дев’ятого Вестибюля зібрати водоростей і мідій для бульйону на сніданок. Я почувався тупим і порожнім, не відчував охоти гніватися далі. Та все ж, попри цю емоційну порожнечу, час від часу з моїх вуст зривався схлип або крик — тихий звук розпачу.
Я не вірив, що кричав сам. Я вважав, що це Метью Роуз Соренсен, який спочиває у непритомному стані десь усередині мене.
Він страждав. Він був наодинці зі своїм ворогом. Це було для нього нестерпно. Можливо, Однодумець кепкував із нього. Метью Роуз Соренсен порвав на шматки історію свого поневолення, яку записав у Щоденнику, і розвіяв клапті у Вісімдесят Восьмій Західній Залі. А тоді Будинок у Милосерді своєму змусив його заснути (це, безумовно, було для нього найкращим) і сховав його всередині мене.