Трохи позаду Однодумця, у Західному Кінці Зали, я бачив блискуче Світло на Хіднику: крізь Північно-Західні Двері проник тонкий шар Води. Я позирнув на годинник. За п’ять Зал на Південь і на Захід звідси, у Двадцять Другому Вестибюлі, вже починався інший Приплив, що мчав угору Сходами.
Однодумець розгорнув свій човен. Прикріпив до нього маленький насос і заходився качати ногою. Човен почав хутко надиматися.
Вода заповнювала Другу та Третю Південно-Західні Зали; я чув глухі удари Хвиль об їхні Стіни.
А тоді до мене дійшло. 16 розумна. Не дурніша за мене, а може, й розумніша. Вона нічого не знає про Потоп, але Однодумцеві не довіряє. Вона чекатиме та спостерігатиме, як і я, сподіваючись, що з’явиться Метью Роуз Соренсен. Раптом я уявив, що ми з 16 ховаємося в Першій Західній Залі й чекаємо на появу одне одного. Я більше не міг собі дозволити сидіти у схованці — вийшов із Ніші й попрямував до Однодумця.
Коли я наблизився, він підвів погляд і набурмосився, не припиняючи надимати човен. Метри за два ліворуч від нього лежала сіра торба, вже порожня, а поряд із нею на Хіднику — сріблястий Пістолет.
— І де тебе носило? — запитав Однодумець невдоволеним і сердитим тоном. — Чому тебе не було у вівторок? Я шукав тебе повсюди. Не пам’ятаю, як ти казав — десять приміщень буде затоплено чи сто. — Тепер він качав насос повільніше; надувний човен майже весь наповнився Повітрям, і стопа наражалася на більший опір. — Мені довелося змінити плани. Той іще клопіт, але маємо те, що маємо. Рафаель іде сюди, і ми, подобається це тобі чи ні, доведемо це до кінця. Тож не дуркуй, гаразд? Бо присягаюся, Піранезі, я вже ситий усіма по горло.
— Я відвідав його в середині листопада, — сказав я. — Це було відразу по четвертій, у холодних блакитних сутінках.
Він припинив качати. Тепер човен був пухкий, із натягнутою, заокругленою шкурою.
— Тепер ми прикріпимо сидіння, — пояснив він. — Оті чорні штуки. Будь ласка, передай мені. — Він показав на дві конструкції, призначення яких я не вгадав. — Коли приміщення затопить, ми з тобою сядемо в цю байдарку. Якщо Рафаель спробує залізти до нас чи вчепитися за неї, бий веслом по руках і голові.
— День видався буремним, — сказав я, — і фари машин були помережані дощем, а хідники — пересипані мокрим чорним листям.
Він вовтузився з клапанами там, де входило Повітря.
— Що таке? — роздратовано запитав він. — Що ти верзеш? Можеш поквапитись і передати мені ті сидіння? Нам треба ворушитися. Вона буде тут із хвилини на хвилину.
— Діставшись його будинку, я почув музику, — сказав я. — Реквієм. І став чекати на відповідь під акомпанемент Берліоза.
— Берліоз? — він відірвався від своєї справи, випростався й уперше поглянув на мене як годиться. Нахмурився. — Я не… Берліоз?
Я сказав:
— Двері відчинилися. «Доктор Кеттерлі?» — промовив я.
Почувши власне ім’я, він заціпенів. Вирячив очі.
— Що ти верзеш? — повторив він охриплим від страху голосом.
— Баттерсі, — промовив я. — Якось ти спитав мене, чи пам’ятаю я Баттерсі. Тепер пам’ятаю.
Бум! … … Бум! … … Приплив із Двадцять Другого Вестибюля посилювався й дедалі сильніше бив по Стінах Другої та Третьої Південно-Західних Зал.
— Ти бачив її послання, — сказав він.
— Так, — підтвердив я.
Тонкий шар Води з Брижами промчав Хідником і торкнувся моїх ніг. За ним умить надійшов ще один.
Раптом він засміявся; звук вийшов дивним: істерика під маскою полегшення.
— Ні, ні! — проказав він. — Мене так просто не здолати. Це не твої слова. Вони належать іншій людині. Насправді ти не пам’ятаєш. Це тебе Рафаель навчила. От справді, Метью, за якого дурня ти мене вважаєш?
Раптом він кинувся праворуч, до Пістолета, що лежав на Хіднику. Але я ретельно обрав собі положення і стояв ближче до Пістолета, ніж Однодумець. Я добряче, різко штурхнув Пістолет ногою. Той проїхав мармуровим Хідником і зупинився біля Північної Стіни приблизно за п’ятнадцять метрів. Повз наші ноги бігли нові Брижі, тепер уже глибші. Вони линули за Пістолетом, неначе ми всі грали у якусь гру, і вони намагалися його спіймати.
— Що?.. Що ти надумав? — спитав Однодумець.
— Де 16? — запитав я.
Він розтулив рота, аби щось сказати, але тієї миті залунав голос.
— Кеттерлі! — прокричав він. Жіночий голос. 16 прийшла!
Зі звучання я здогадався, що вона ховається в одних із Південних Дверей. Однодумець, не звиклий до розкотистого відлуння в Залах, спантеличено роззирнувся довкола.