— Ого.
— Він приїжджає один. Нам треба обговорити дуже важливі справи.
Вона мовчала.
— Він тобі не подобається, чи не так?
— Він ніколи мені не подобався,— відповіла вона. — Ти це знаєш. Він схожий на тих людців, що вештаються навкруг тебе зграєю. Вони гуртуються, ніби хижі круки, в надії поласуватися недоїдками. А тим часом плазують перед тобою, ніби перед яким богом. Є ще один такий, якого я бачила двічі: раз на яхті, а раз у Каліфорнії, після того як ти поїхав. Алі Ясфір. Це одне кодло.
— А я й не знав, що він був у Каліфорнії,— сказав Бейдр.
— Він там був. Я бачила, як він заходив до «Поло Лаундж». Якраз тоді, коли ти виходив. Він ішов на зустріч з Юсефом. Я б не наважилася стати спиною до жодного з них.
Він уважно дивився на неї. Дивно, що вона змогла пов'язати цих двох докупи. Вона спостережливіша, аніж він гадав.
— Сходи в спальню,— сказала вона. — Хлопці чекають, і в тебе залишається обмаль часу, щоб одягтися, перш ніж прибудуть наші гості.
— Гаразд.
— Бейдре!
Він знову обернувся.
— Дякую тобі.
— За віщо?
— Я ніколи не бачила хлопців такими щасливими. Ти знаєш, що за ці два тижні ти провів з ними більше часу, ніж за минулі три роки? Їм подобається, коли батько поруч. Мені теж.
— Мені також сподобалося.
— Сподіваюся, що у нас буде більше таких можливостей. — Вона поклала свою долоню на його руку. — Дуже вже давно так не було, як зараз.
Він не поворухнувся.
— Ти гадаєш, що такі тижні у нас ще будуть? — спитала вона.
— Побачимо. Завжди так багато роботи.
Її долоня сповзла з його руки. Вона намагалася надати своєму обличчю байдужого виразу.
— Краще поспіши,— сказала, відвертаючись від нього. — Я маю перевірити останні приготування до вечері.
Він дивився, як вона йде до дверей великої зали. І тільки після того, як вона зникла, він пройшов до холу і східцями піднявся до кімнати хлопців.
Вони сиділи у своїх ліжках і чекали на нього. Він заговорив по-арабському:
— Вам було весело сьогодні?
— Так, тату,— відповіли вони майже хором, тією ж самою мовою.
— Мама сказала, що ви хотіли побачити мене.
Діти переглянулися.
— Ти проси його,— сказав Мухаммед.
— Ні,— відповів Самір. — Проси його ти. Ти старший.
Бейдр засміявся.
— Хай будь-хто із вас попросить, а то мені треба йти одягатися.
Мухаммед глянув на батька. Його очі були широко відкриті й серйозні.
— Нам подобається тут, тату.
— Я радий,— сказав Бейдр.
Поглядом Мухаммед просив у молодшого брата підтримки.
— Мені теж подобається,— сказав Самір тоненьким голоском. Він поглянув на свого брата. — А тепер ти можеш просити його.
Мухаммед глибоко вдихнув.
— Тату, нам би хотілося жити тут з тобою.
— А як же Бейрут?
— Він нам не подобається, тату,— швидко сказав Мухаммед. — Там нічого робити. Там немає снігу чи чогось іншого.
— А як же зі школою?
— Ми говоримо зараз по-арабському набагато краще, тату,— швидко сказав Самір. — Чи не міг би ти, ми подумали,— у нього пропав голос. Він благально подивився на Мухаммеда.
— Ми маємо на увазі,— підхопив Мухаммед,— чи не міг би ти перенести для нас школу сюди? Таким чином у нас був би сніг і змога ходити до школи.
— Це не так легко,— засміявся Бейдр.
— Чому? — спитав Самір.
— Не можна просто так узяти цілу школу і перенести її. А що буде робити решта учнів? У них не буде куди ходити до школи.
— А ми і їх заберемо,— сказав Мухаммед. — Ручуся, їм теж тут більше сподобається.
— Мама говорить, що ти можеш зробити все що завгодно, якщо захочеш,— сказав Самір.
Бейдр посміхнувся.
— Ну, вона помиляється. Є речі, яких навіть я не можу зробити. І якраз так виходить, що оце одна з них.
Їхні обличчя розчаровано витяглися.
— Але я скажу, що для вас можу зробити,— додав він.
— А що? — спитав Мухаммед.
— Десь через два місяці у вас знову будуть шкільні канікули,— продовжував він. — Я тоді знову привезу вас сюди.
— Але ж снігу, мабуть, зовсім не буде,— сказав Самір.
— Тут він іще буде. Це я вам обіцяю. — Він став на коліно і по черзі поцілував кожного. — А тепер давайте спати. Я поговорю з інструктором по лижах. Можливо, завтра він дасть нам спуститися з північного схилу.
— Там, де катаються великі хлопці? — збуджено запитав Мухаммед.
— Так, але пообіцяйте бути дуже обережними.
— Ми будемо, тату,— майже одночасно сказали обидва.
— Тоді, добраніч.
— Добраніч, тату,— відповіли вони.