— Хай Господь благословляє крихіток,— відгукнулася нянька Анна. Потім вона знову замовкла. Інші навіть не підвели голів.
— Господи! — вигукнула Джордана. — Зглянься на нас. Ми найнещасніші жінки в світі.
Цього разу вони таки підвели на неї очі.
— Ми повинні зважитися,— рішуче сказала вона. — Завтра треба буде щось задля себе зробити. Певно ж, тут десь у цьому проклятому таборі має бути голка з ниткою.
— Якщо і є,— відповіла стюардеса Маргарита,— то вони навряд чи їх нам дадуть. Весь потрібний нам одяг залишився в літаку,— та вони нікого не пошлють туди, щоб нам його принесли.
— Нам треба наполягти.
— З цього нічого хорошого не вийде,— сказала Маргарита. Вона поглянула на Джордану. — Не розумію, чому містер Аль Фей не заплатить викуп і не визволить нас?
Джордана глянула на неї.
— Звідки ми знаємо, що він цього не зробив? І що вони не висунули ще більших вимог?
— Я не бачу в цьому ніякого сенсу,— сказала Маргарита. Вона закрила обличчя долонями і заплакала. — Страшне діло. Вони не випускають нас нікуди, окрім нужника, та й то перед відчиненими дверима стоїть вартовий і спостерігає. Вони не дають нам поговорити з чоловіками. Ми навіть не знаємо, як вони там і що з ними діється. Може, їх уже немає в живих, ми нічого не знаємо.
— Вони живі й здорові,— сказала Джордана. — Я бачила, як позавчора, чоловік ніс їм на таці їжу.
Стюардеса враз перестала плакати.
— Даруйте мені, місіс Аль Фей. Я не хотіла все це на вас вилити. Здається, моя нервова система просто цього не витримує, от і все.
Джордана співчутливо покивала головою.
— Атож, усім нам дуже важко. І найважче те, що не знаєш, що діється. Вони це знають і от чому вони тримають нас, власне, в невіданні.
Вона підійшла до забитого вікна і заглянула у вузеньку шпарину між дошками. Окрім теміні ночі їй нічого не було видно. Вона повернулася до столу і сіла на стілець. За мить вона теж утупилася в жевріючий каганець.
Вона втратила відчуття часу і не знала, чи то було через півгодини, годину чи через дві години, коли двері хатини зненацька розчинилися. Вона, так як і інші, з подивом дивилася на двох солдатів, що стали на порозі.
Один із солдатів тицьнув на неї.
— Ти,— сказав він грубо по-арабському. — Ти підеш з нами.
— Я? — спитала вона приголомшено. Таке сталося вперше. Навіть щоденні записи на магнітофонну плівку проводилися в хатині. Їй тицяли до рук маленьку вирізку з «Геральд трибюн» з датою та заголовком і більш нічого. Вона читала текст вирізки в мікрофон, а потім додавала кілька слів про себе та дітей. Після, мікрофон та магнітофон забирали. Вона могла лише здогадуватися, що запис використовували, аби запевнити Бейдра, що вони живі та здорові.
— Так, ти! — повторив він.
Інші дивилися на неї з острахом в очах.
— Не хвилюйтеся,— сказала вона швидко. — Можливо, є якісь новини, яких ми чекаємо. Скоро я повернуся і розповім вам.
Вона підвелася зі стільця і попрямувала до дверей. Солдати стали обіч і повели її до командирської хатини. Вони відчинили перед нею двері і, зачинивши їх за нею, залишилися надворі.
Вона стояла, кліпаючи очима від незвично яскравого світла. Каганців тут не було. Десь за будинком гудів генератор. Електрика. В глибині кімнати з радіоприймача лунала арабська музика.
Лейла і Рамадан сиділи за столом з третім чоловіком, якого вона спочатку не впізнала, аж доки він підвівся, щоб привітати її.
— Мадам Аль Фей,— уклонився він.
— Містере Ясфір! — вона дивилася на нього вражено.
— Бачу, ви запам'ятали, як мене зовуть. Це для мене честь.
Вона не відповіла.
— Маю надію, що ви тут зручно влаштувалися,— сказав він люб'язно. — Мені прикро, що ми не можемо прийняти вас із такою щедрою гостинністю, як ви приймали мене, але ми робимо все, що в нашій змозі.
— Містере Ясфір,— сказала вона холодно. — Чому б вам зараз не оминути оце балабольство і не приступити до суті справи!
В очах Ясфіра з'явився твердий вираз.
— Я майже забув, що ви американка. — Він пошарив позад себе і взяв із свого письмового столу аркуш паперу. — Ви зачитаєте в магнітофон цю заяву.
— А якщо я відмовлюся?
— Це було б дуже недоречно. Розумієте, послання, яке ви будете змушені зачитати в магнітофон,— це наше останнє зусилля врятувати ваше життя і життя ваших дітей.
Вона перевела свій погляд з нього на Лейлу. На обличчі тієї не відбилося жодного виразу. Перед нею на столі стояла напівпорожня пляшка кока-коли. Вона повернулася до Ясфіра.
— Я зроблю це.
— Ось тут,— він провів її у куток кімнати, де на столі між двома стільцями був установлений магнітофон. Він узяв мікрофон і подав їй.— Говоріть повільно і чітко,— наказав він.— Важливо, щоб кожне слово на цій стрічці було зрозумілим.— Він натиснув кнопку.— Починайте.