Вона ковзнула поглядом по аркуші і стала читати:
«Бейдре, це послання, яке я читаю, воно є останнє попередження, і вони хочуть, щоб я, так само як і ти, це знала. Щойно стало відомо, що кожна відправка по їхній домовленості з тобою конфіскується Сполученими Штатами. Вважається, що за ці втрати відповідальність несеш ти, таким чином, підраховано, що додатково, на рахунок, про який домовлено, після вручення стрічки ти маєш перерахувати, не пізніше ніж у понеділок, десять мільйонів американських доларів. Твоя неспроможність зробити це і подальші конфіскації відправок будуть означати розрив угоди і призведуть до негайного застосування найвищої кари. Тільки ти можеш запобігти страті своєї родини».
Вона замовкла і глянула на нього з жахом.
Він жестом наказав їй читати далі.
«Стало відомо, що ти звернувся до князя та інших арабських джерел за допомогою. Очевидно, ти вже пересвідчився, що арабський світ з нами. Радимо тобі не марнувати часу в пошуках допомоги, якої ти не отримаєш».
Він вихопив з її рук мікрофон і гаркнув туди:
«Це наше останнє послання. Далі попереджувати не будемо. Будемо тільки діяти».
Він натиснув на кнопку «стоп».
— Ви, що — серйозно? — запитала вона.
Він посміхнувся, дивлячись на неї.
— Звичайно ж ні,— відповів він.— Та з вашим чоловіком важко домовитися, кому, як не вам, знати. Він має бути впевнений у щирості нашої погрози.— Він звівся на ноги.— Ви, мабуть, стомлені,— сказав він.— Може, хочете випити?
Вона сіла, онімівши, не спроможна відповісти. Раптом вона усвідомила, що в цій ситуації існує підтекст, який вона не здатна зрозуміти. Це було не просто викрадення заради грошей; тут діяли політичні мотиви, про які вона раніше й не здогадувалася. Їй здавалося, що в усьому Божому світі немає такої сили, яка б допомогла Бейдрові задовольнити вимоги цих людей.
Вона помре. Зараз вона вже це знала. І, якось дивно, це вже не мало значення. Навіть, коли б вона залишилася живою, в житті вже не було нічого. Вона сама знищила всі можливості повернути кохання Бейдра.
Враз її пройняло холодом. Діти. За ними немає ніякої вини. Не можна, щоб вони платили за гріхи своїх батьків.
Вона звелася на ноги.
— Думаю, що зараз я б випила,— сказала вона. — У вас часом немає якого-небудь вина?
— Є. — Він обернувся. — Лейло, принеси пляшку вина.
Лейла подивилася на нього, тоді повільно звелася на ноги. Нехотя вона вийшла до сусідньої кімнати і повернулася з вином. Вона поставила пляшку на стіл і рушила до свого стільця.
— Дві склянки, Лейло,— сказав він.
Вона підійшла до буфету і повернулася з двома звичайними гранчаками, поставила їх біля вина і сіла.
— У нас немає коркотяга,— сказала вона.
— Не біда,— сказав він і підійшов до раковини, що була в кутку кімнати. Він легенько цокнув закоркованою шийкою об її край. Шийка відпала, мов відтята. Зробив він це так вправно, що вилилося тільки кілька крапель вина. Усміхаючись, він повернувся до столу і наповнив обидві склянки. Взявши їх, він обернувся до Джордани і поставив одну їй.
Вона зачаровано дивилася на червону барву вина в склянці і не могла ворухнутися. Колір нагадував їй кров. Її кров. Кров її дітей.
— Беріть,— сказав він різко.
Його голос вивів її з нерухомості.
— Ні! — раптом закричала вона, вибиваючи з його руки склянку. — Ні!
Склянка влучила йому в груди, заливаючи червоним вином його костюм і сорочку. Він глянув на себе, потім на неї. Його очі налилися кров'ю від нестямного гніву.
— Сука! — ревнув він, ударивши її в обличчя.
Вона впала на підлогу. Дивно, вона не відчула болю, а тільки шок. Здавалося, що кімната пішла обертом навколо неї. Потім вона побачила над собою його схилене обличчя і його руку. Вона закрила очі, її обличчя пройняв біль; спочатку в одній щоці, а потім в другій. Їй здавалося, що вона чує сміх Лейли, який лунає десь здаля.
Потім біль ущух, і вона відчула, як рвуть її одяг. Вона почула тріск тканини, він смикнув полу її сукні. Вона розплющила очі. Раптом кімната заповнилася солдатами.
Над нею стояв Ясфір, аж червоний від напруги; поруч стояла Лейла, в її очах світилася дивна радість. Вона повільно повернула голову. З висоти свого зросту на неї дивилися два солдати, які привели її сюди, а поруч з ними стояли двоє інших, що вартували біля хатини. Позаду них були інші солдати, яких вона ніколи не бачила. Та всі обличчя здавалися одинаковими, на всіх відбився шалений сласний вираз. Не зрушив з місця тільки Рамадан. Він залишився сидіти на стільці, з гидливим виразом на обличчі.