— Гадаю, що саме так. В Америці спочатку, щонайменше, зустрічаєшся з дівчиною і виявляєш, чи одне одному до вподоби.
— І тут таке трапляється, сину,— лагідно сказав Самір.— Та ми не прості собі люди. На нас лежить відповідальність, яка вище наших особистих почуттів.
— Але ж ви з мамою зналися до того, як побралися. Практично разом виросли.
Самір усміхнувся.
— Це правда. Але наше одруження було узгоджене, коли ми ще були дітьми. Так чи інакше ми знали про це і це якраз нас і зблизило.
— Чи ви б одружилися на комусь іншому, якби на цьому хто-небудь наполягав? Враховуючи, звичайно, ваші почуття до мами.
Самір хвилю подумав, потім ствердно кивнув.
— Так. Можливо, таке мені було б і не до вподоби, та в мене не було б іншого вибору. Треба робити те, що треба. Це воля Аллаха.
Бейдр глянув на батька і зітхнув. Воля Аллаха. Цим виправдовувалося все. Сама людина мала дуже обмежений вибір.
— Мені б хотілося зустрітися з дівчиною,— сказав він.
— Це вже влаштовано,— відповів Самір.— Її родину запрошено провести вихідні в наших горах. Вони приїдуть післязавтра.
Раптом у голову Бейдра прийшла раптова думка.
— Ви давно про це знали?
— Не так давно,— відповів батько.— Князь повідомив мене про своє рішення минулого тижня.
— Мама знає?
— Так.
— Вона схвалює?
— Одруження? Так.
— Здається, ви завагалися,— підмітив Бейдр.
— Твоя мама плекала надії на твоє князювання,— Самір засміявся.— Жінки не завжди практичні.
— А ви, тату, були також розчаровані?
Самір подивився синові в очі.
— Ні,— він подумки полинув у ніч, коли народився його син.— Ти завжди був і назавжди залишишся моїм князем.
Розділ дев'ятий
Маріам Ріад, як і більшість ліванських дівчат, була невисока на зріст, не вище п'яти футів, з великими темними очима. Щоб здаватися вищою, вона викладала своє чорне волосся у високу зачіску, за останньою паризькою модою. Лице її було блідо-оливкового кольору і вона була схильна до повноти, проти якої боролася, сідаючи на дієту, чим дуже засмучувала батьків, бо вони віддавали перевагу традиційним, для арабки, округлим формам. Вона вільно розмовляла французькою мовою і невпевнено англійською, з великою неохотою ходила до американського дівочого коледжу і щоразу, при нагоді, нагадувала батькам, що треба було віддати її до швейцарської чи французької школи, як дітей інших заможних сімей.
На такі скарги у батька була одна відповідь: «Освіта для дівчат — марна праця, бо коли вони виходять заміж, їм залишається тільки поратися в хаті та народжувати дітей». Маріам з гіркотою спостерігала, як її брати вирушали до школи, а вона залишалася вдома. Їй ніколи не дозволялося робити те, чим насолоджувалися її друзі, навіть коли вона вже ходила до школи. Відразу ж після уроків вона мусила йти додому, їй ніколи не дозволялося ходити на побачення, виходити можна було тільки під наглядом нянечки і то з милостивого дозволу батька.
В лімузині по дорозі до дому Бейдра її батько поглянув на неї з задоволенням.
— От тепер, донько,— сказав він на свій грубуватий манір,— можливо, ти зрозумієш, чому твої батьки виховували тебе саме так. Можливо, тепер ти нам подякуєш.
Вона відвернула голову від вікна.
— Так, тату,— слухняно мовила вона.
— Невже ти думаєш, що якби ти навчалась у якійсь закордонній школі, вибір князя впав би на тебе? — спитав він.— Ні,— відповів він на власне запитання.— Йому потрібна була справжня арабка, а не зіпсоване закордонним впливом дівчисько.
Вона зиркнула на матір, та мовчала. Мама ніколи не заговорювала, коли батько був поруч.
— Так, тату,— знов сказала вона.
— А тепер я хочу нагадати тобі, щоб ти поводилася пристойно,— провадив батько.— Перш за все, будь ввічлива і стримана. Щоб не було мені ніяких фривольностей, яких ти набралася від своїх подружок у коледжі.
— Так, тату,— вона стомлено промовила втретє.
— Цей шлюб буде найважливішим у країні,— сказав батько.— Всім відомо, що твій перший син буде спадкоємцем князя.
Вона глянула скоса на батька.
— А що, коли в мене будуть самі дівчатка?
Батько отетеріло вирячився на неї.
— Ти народиш синів! — рикнув він, ніби це залежало від того, що він скаже.— Ти чуєш мене? В тебе будуть сини!
— Як на те буде воля Аллаха,— сказала вона з прихованою посмішкою.
— Хай збудеться його воля,— машинально сказала мати.
— Це і є воля Аллаха,— запевнив батько.— А то чого б ото Він влаштовував цей шлюб?