В кімнаті для поважних гостей задзеленчав телефон, чергова підняла слухавку, хвилину послухала, потім звернулася до них:
— 003 вже приземляється. За кілька хвилин буде біля терміналу.
Бейдр звівся на ноги. Чергова підвелася з-за столу і підійшла до них.
— Містер Гансен зустріне вас біля сектора і допоможе місіс Аль Фей швидко пройти всі формальності.
— Дякую,— сказав Бейдр.
Біля сектора прибуття був натовп. Містер Гансен, кремезний дядько в уніформі авіакомпанії «Ер Франс», вийшов їм назустріч. Він швидко провів їх униз східцями, потім службовим ходом — через митну зону. До них приєднався офіцер в уніформі митної служби, і вони зайшли до приміщення прибулих якраз тоді, коли Джордана вийшла з літака.
Він із задоволенням відмітив про себе, що у Джордани добре розвинуте почуття такту. Старих варених джинсів та майже прозорого одягу, що вона вподобала на півдні Франції, не було і в згадці. Замість того, на ній був сучасний одяг — вишукано вбрана каліфорнійська дружина. Гарнітур фірми «Діор» зі скромно скроєною спідницею, капелюх з опущеними крисами і легкий макіяж були якраз до речі в товаристві, до якого вони незабаром приєднаються. Він ступив уперед, щоб привітати її.
Вона підставила щоку для поцілунку.
— Гарно виглядаєш,— сказав він.
— Дякую,— усміхнулася вона.
— Політ був приємний?
— Я проспала всю дорогу. Для мене замовили спеціальне ліжко.
— Добре. У нас попереду важкувата програма.
Трохи пожмаканий, у своєму темному костюмі, за нею появився Юсеф з секретаркою. Бейдр потиснув їм руки, а тим часом представник «Ер Франс» збирав паспорти для перевірки. Він відвів Джордану вбік від натовпу, щоб можна було поговорити приватно.
— Дуже прикро, що я не зміг вирватися цього літа,— сказав він.
— Нам також. Особливо хлопцям. Вони просили переказати тобі одну річ.
— Слухаю.
— Вони хотіли сказати тобі, що у них дуже добре іде справа з арабською мовою. Що тобі не доведеться за них червоніти.
— Насправді так? — спитав він.
— Гадаю, що так. Вони наполягають на тому, щоб з усією обслугою розмовляти тільки по-арабському, незважаючи на те чи їх розуміють чи ні.
Він удоволено всміхнувся.
— Я радий,— Він подивився їй у вічі. — А ти? Чим займалася ти?
— Нічим особливим, тим, чим завжди.
— Виглядаєш ти чудово.
Вона не відповіла.
— Цього року було багато світських прийомів?
— Прийоми завжди є.
— Що-небудь особливе?
— Не дуже,— вона оглянула його. — А ти схуд. З виду змарнів.
— Мені б треба більше їсти,— сказав він. — Якби в отакому вигляді мені довелося повернутися на Близький Схід, цього б ніхто не схвалив. Вони могли б подумати, що я попав у скруту.
Вона посміхнулася. Вона розуміла, про що він говорив. Араби все ще судять про успіхи чоловіка, зважаючи на його черево. Огрядного чоловіка завжди трактували поважніше, аніж худорлявого.
— Їж хліб та картоплю,— сказала вона. — І більше баранини.
Він гучно засміявся. Вона знала, наскільки західні у нього були вподобання. Він уникав борошняної та масної їжі, віддаючи перевагу біфштексам.
— Я скористаюся з твоєї поради.
До них підійшов Гансен.
— Усе в порядку,— сказав він. — На вас чекає автомобіль, щоб довезти вас до вертолітного майданчика.
— То ходімо,— мовив Бейдр. Він поманив Юсефа, той підійшов. — Вінсент зупинився в готелі «Беверлі Хіллз»,— сказав йому Бейдр. — Проведіть з ним вихідні і спробуйте допевнитися, в якому стані наша справа. Я з вами зв'яжусь у понеділок.
Юсеф намагався приховати своє розчарування. Він прагнув бути в курсі всіх справ, які могли стати важливими.
— Ви гадаєте, що з Вінсентом у нас халепа?
— Не знаю, та я вважаю, що за три місяці він міг би хоч започаткувати сценарій.
— Покладіться на мене, шефе,— сказав самовпевнено Юсеф. — Я вже піддам йому жару.
— На місці будемо десь через півгодини,— сказав пілот вертольота, коли вони злетіли.
— Яку сукню одягти на вечір? — спитала Джордана. — Скільки ми маємо часу?
Бейдр поглянув на годинника.
— Коктейлі — о восьмій, вечеря — о дев'ятій. Краватка чорна.
Джордана глянула на нього. Вона знала, як він ненавидить вечірнє вбрання.
— Ти хочеш справити добре враження.
— Атож,— сказав він. — Власне я хочу зробити саме це. У мене таке відчуття, що вони супляться на мене за те, що я забрав у них банк.
— Я впевнена, що вони змінять гнів на милість, коли з тобою поспілкуються.
— Сподіваюся на це,— сказав замислено Бейдр. — Та певності не маю. Надто вже вони тут збиті в клан.