Вона знову перевернулася горілиць і насунула на лоб козирок шолома так, щоб прикрити очі від сонця. Намагалася принаймні влаштуватися зручніше, чекаючи сутінок. Через деякий час вона відчула на собі його погляд. Через зіщулені повіки вона бачила, як жадібно він на неї дивиться. Вона ясно уявляла темні плями поту на її бавовняній уніформі: під пахвами, вниз по стану і на промежині її штанів. Нібито вона намітила шлях до потаємних місцин.
— Я спробую відпочити,— мовила вона,— ця спека виснажила мене.
Він нічого не відповів. Вона подивилася на небо. Воно було блакитне, саме того відтінку, що, мабуть, завжди з'являвся під кінець літа. Дивно, що все так влаштовано. Раніше вона завжди пов'язувала цю барву з закінченням літніх канікул і поверненням до школи. В її пам'яті зринули спогади. Був день, подібний цьому, під цими самими блакитними небесами, коли мати сказала їй, що батько збирається розлучитися. Заради тієї американської сучки. Через викидень, що лишив її безплідною, таким чином вона не могла народити йому сина.
Того дня Лейла гралася на пляжі зі своєю старшою сестрою, коли раптом з'явилася Фаріда, їхня економка. Вона була незвично збуджена.
— Негайно йдіть додому,— сказала вона. — Ваш батько від'їжджає, і він хоче попрощатися з вами.
— Гаразд,— мовила Лейла. — Ми тільки переодягнемося — скинемо мокрі купальники.
— Ні,— різко кинула Фаріда. — На це немає часу. Ваш батько поспішає.
Вона повернулася і хутко пошкандибала до будинку. Вони рушили слідом за нею.
— Я думала, що тато ще трохи побуде з нами,— сказала Амаль. — Чому він їде?
— Я не знаю. Я — лиш служниця. Розпитувати чому — не моя справа.
Дівчата перезирнулися. По ідеї, Фаріда мала знати геть усе. Коли вона говорить, що не знає, то лише тому, що не хоче, щоб знали вони.
Перед боковими дверима будинку вона зупинилася.
— Обтрусіть із ніг пісок,— наказала вона. — Батько чекає на вас у передньому салоні.
Вони швидко витерли ноги і вбігли в будинок. Батько чекав біля передніх дверей. Джабір уже виносив його валізи до автомобіля.
Раптом Бейдр повернувся до них й усміхнувся. Та в його очах була якась дивна темна печаль. Коли вони підбігли до нього, він присів на одне коліно, щоб обняти їх.
— Я такий радий, що ви прибігли вчасно,— сказав він. — Я боявся, що мені доведеться поїхати, не попрощавшись з вами.
— А куди ти їдеш, татку? — спитала Лейла.
— Я мушу поїхати знову до Америки у важливій справі.
— Я думала, що ти побудеш із нами,— сказала Амаль.
— Я не можу.
— Але ж ти обіцяв покататися з нами на водних лижах,— сказала Лейла.
— Вибачте мене,— здавалося, що йому забило дух, і раптом його очі сповнилися сльозами. Він міцно притис їх до себе. — Поводьтеся добре, як належить дівчатам, і слухайте свою маму.
Щось було не так. Вони це відчували та не могли второпати, в чому тут справа.
— А коли повернешся, візьмеш нас кататися на водних лижах? — спитала Лейла.
Батько не відповів. Замість того він притискав їх до грудей ще міцніше. Потім рвучко відпустив їх і звівся на ноги. Лейла підвела на нього очі і подумала: «Який він гарний. Ні в кого немає такого татка, як у нас».
Позад нього у дверях з'явився Джабір.
— Часу обмаль, хазяїне. Треба поспішати, якщо хочемо встигнути на літак.
Бейдр нахилився і поцілував їх, перше — Амаль, а потім — Лейлу.
— Я сподіваюся, що ви будете берегти свою маму і слухатися її.
Вони мовчки закивали. Він рушив до дверей, а вони пішли за ним. Він уже наполовину спустився сходами до автомобіля, коли Лейла вигукнула йому вслід:
— Тебе не буде довго, татку?
Здавалося, він на мить завагався, та потім сів у машину, зачинив дверцята, так і не давши відповіді. Вони дивилися вслід машині, а потім повернулися до будинку.
На них чекала Фаріда.
— Мама у себе в кімнаті? — спитала Амаль.
— Так,— відповіла Фаріда. — Вона відпочиває. Вона почуває себе недобре і попросила не турбувати її.
— Вона прийде вечеряти? — спитала Лейла.
— Гадаю, що ні. Тепер, дівчатка, до ванної і змийте з себе весь пісок. Чи прийде ваша мама вечеряти, чи ні, я хочу, щоб за столом ви обидві сиділи чистенькі і свіженькі.
І тільки пізніше того вечора вони дізналися, що сталося. Після вечері приїхали батьки їхньої матері. Коли бабуся уздріла їх, вона розплакалася і схвильовано притулила їх до своїх пишних грудей.
— Мої бідолашні сирітки,— приказувала вона. — Що з вами тепер буде?
Дідусь Ріад відразу ж розгнівався.
— Замовкни, бабо! — рикнув він. — Що ти хочеш натворити? Перелякати дітей до смерті?