Амаль відразу ж заплакала.
— Літак мого татка розбився! — залементувала вона.
— От, бачиш?— у голосі дідуся прозвучав тріумф.— Що я тобі говорив? — Він відсторонив дружину і загріб старшу дівчинку в свої руки. — З вашим татком нічого не сталося. Він живий і здоровий.
— Але ж Нана сказала, що ми сироти.
— Ви не сироти,— сказав він. — У вас є ваша мама, ваш батько і ми.
Лейла з подивом дивилася на свою бабусю. Фарба з густо нафарбованих вій старої пані розтеклася по щоках.
— То чому ж Нана плаче?
Старому стало ніяково.
— Вона засмутилася тим, що ваш тато поїхав. Ось чому.
— Ну то й що? — знизала плечима Лейла. — Тато завжди від'їжджає. Все, як має бути. Він повернеться.
Дідусь Ріад подивився на неї і нічого не сказав. До світлиці зайшла Фаріда.
— Де твоя господиня? — спитав він.
— Вона у себе в кімнаті,— відповіла Фаріда і поглянула на дітей. — Час уже спати.
— Це правда,— підхопив дідусь Ріад. — Ідіть спати. Побачимося вранці.
— Ви візьмете нас на пляж? — спитала Лейла.
— Аякже,— відповів дідусь.— А зараз робіть так, як сказала Фаріда. Ідіть спати.
Коли вони почали підійматися по сходах, Лейла почула голос дідуся:
— Передай своїй господині, що ми чекаємо на неї в світлиці.
— Господиня дуже пригнічена,— в голосі Фаріди прозвучали нотки протесту. — Вона не спуститься.
— Вона зійде,— владним голосом проказав дідусь. — Ти передай їй, що я сказав, що це — нагальне.
Пізніше, вже лежачи в ліжках, вони почули знизу гучну розмову. Вони вислизнули зі своїх ліжок і прочинили двері. Голос мами звучав різко і сердито.
— Я віддала йому своє життя! — репетувала вона. — І замість цього я отримую банки. Бути покинутою через якусь біляву американську сучку, що вилупила йому сина-байстрюка!
Голос дідуся звучав тихіше і спокійніше, проте їм чутно було кожне його слово:
— Він не мав вибору. Це був наказ князя.
— Ти захищаєш його! — ображено скрикнула мати. — Відступаючись від власної плоті і крові, ти обстоюєш несправедливість. Ти турбуєшся лише про свої банки та свої гроші. До тих пір поки в тебе лежать їхні вклади, тобі все одно, що буде зі мною!
— А що з тобою станеться? Тебе покинули мільйонершою. Він не забирає від тебе дітей, хоча по закону міг би це зробити. Він віддав тобі маєтність і будинки тут і в Бейруті, а також спеціальну стипендію для дівчаток. Що ти більше можеш просити?
— Чи це моя провина, що я не можу дати йому сина? — викрикнула Маріам. — Чому завжди винною залишається жінка? Чи ж я не народила йому дітей, чи ж я не була йому вірною дружиною, незважаючи на те що він по цілому світі тягався з невірними повіями. Перед лицем Аллаха, хто із нас прожив більш достойне життя? Звичайно, я, а не він.
— Це воля Аллаха, щоб у чоловіка був син,— сказав її батько. — А так як ти не змогла, це не тільки його право, а навіть і обов'язок забезпечити себе наступником.
Голос Маріам зараз звучав тихіше, та в ньому чулася нотка погрози:
— Можливо, це є воля Аллаха, та колись він поплатиться за те, що вчинив. Його дочки будуть знати про його зраду, і в їхніх очах він буде ніщо. Він їх ніколи не побачить.
Потім голоси стихли і знизу вони вже більше нічого не чули. Діти тихенько зачинили двері і повернулися до своїх ліжок. Все це було таким незвичним, чого вони в дійсності не розуміли.
Наступного дня всі вони були на пляжі. Неочікувано Лейла підняла очі на свого дідуся, який сидів на стільці під парасолькою і читав газету.
— Якщо тато справді хотів сина,— сказала вона,— чому він не попросив мене? Я б із задоволенням була хлопцем.
Дідусь Ріад опустив газету.
— Це не так просто робиться, дитино.
— То — правда, про що казала мама? — спитала вона. — Ми його ніколи не побачимо?
Перш ніж відповісти, він довгенько мовчав.
— Ваша мама була сердитою. З часом вона відійде.
Та вона так і не відійшла. І з плином років дівчатка поступово сприйняли відношення матері до їхнього батька. А оскільки батько не робив ніяких спроб заладнати прогалину в їхніх відносинах, вони врешті стали впевнені, що їхня мати мала рацію.
Сонце покотилося за обрій, і повітря ставало прохолоднішим, а літня блакить вицвіла в темінь. Лейла перевернулася набік і поглянула на сирійця.
— Скільки ще часу?
— Десь іще з півгодини,— сказав він, посміхаючись. — Для нас часу вистачить. — Він потягся до неї.
Вона відмахнулася від нього.
— Не руш.
Він здивовано поглянув на неї.
— Що з тобою? Ти що, лесбіянка?