— Ми скінчили на місяць раніше, аніж передбачалося за програмою.
— Щось, мабуть, сталося.
Лейла взагалі нічого не говорила. Вона відчинила рундучок і почала витягати звідти одежу, яку вона носила перед приїздом сюди. Вона мовчки дбайливо склала копичкою на ліжку уніформу та спецодяг. Вона склала навіть ліфчики, труси, черевики, боти та панчохи.
Вона відкрила маленьку валізку, що привезла з собою, вийняла звідти сині джинси, що купила у Франції перед виїздом до табору, і одягла їх. І тільки тепер вона усвідомила, як змінилося її тіло. Джинси, що колись обтягували її, зараз були широкими в стані та сідницях. Навіть сорочка звисала охляп, тож вона підкотила рукава, бо, здавалося, вони стали довшими. Вона зав'язала сорочку на талії і взула легенькі сандалії. Впакувала гребінця, щітку і косметику. Потім ретельно перевірила рундучок. Він був порожній. Потім клацнула віком валізки.
Після всього вона сіла на ліжко і закурила сигарету. Інші жінки ще гадали, що взяти з собою, а що полишити. Соад звернулася до неї:
— Ти вбралася у свій одяг?
— Командир сказала — особисті речі,— кивнула вона. — Це все, що я маю.
— А як бути з уніформами? — спитала одна з гурту.
— Якби вони хотіли, щоб ми їх узяли з собою, сказали б.
— Гадаю, що Лейла має рацію,— сказала Соад. Вона повернулася до свого рундучка. — Мабуть, мені слід перевдягтися у свій звичайний одяг. — За мить вона розпачливо вигукнула: — Нічого не підходить. Все завелике.
— Це не так і погано,— засміялася Лейла. Вона вийняла з рота сигарету. — Уяви, скільки буде радощів, коли станеш купувати новий одяг.
Коли вона вийшла з будинку, над горами підіймалося сонце. Вранішнє повітря було свіже і прозоре. Вона глибоко вдихнула його.
— Готова? — почувся позаду голос Хаміда.
Вона обернулася. Він стояв, прихилившись до стіни, в губах стирчала постійна сигарета.
— Готова, як і завжди буду,— сказала вона.
Він дивився на неї, не кліпаючи.
— Ти не така, як інші, ти це знаєш.
Вона не відповіла.
— Тобі не потрібно було встрявати в це діло. Ти багата. Ти могла б мати все, чого б тільки забажала. — Очі найманця дивилися на неї захоплено.
— Чи ж би мала? Звідки ти знаєш, чого я хочу?
— Ти ж не віриш у всю оцю балаканину, правда? — засміявся він.— Я вже воював у трьох війнах. І кожного разу одне й те ж саме: гасла, вигуки, погрози, запевнення, що ми помстимося... Та коли починається стрілянина, всьому кінець. Вони повертаються і тікають. А політики продовжують свою справу.
— Можливо, настане час, коли все буде по-іншому,— сказала вона.
Він витяг з кишені ще одну сигарету і запалив її від недопалка попередньої.
— Як ти думаєш, що станеться, коли ми відвоюємо Палестину?
— Люди будуть вільними,— відповіла вона.
— Вільними від чого? Вільними голодувати, як решта з нас? При таких грошах, які пливуть зараз до арабських країн, люди все ще голодують.
— Це теж зміниться.
— Чи ти гадаєш, що Хуссейн, нафтові шейхи, навіть твій батько та його князь добровільно поділяться з масами тим, що мають? Зараз вони змушені принаймні щось робити. А коли ми переможемо і на них не буде ніякого тиску, що тоді? Хто їх примусить ділитися? Ні, вони стануть лиш багатшими.
— Люди матимуть змогу замінити їх іншими.
Хамід гірко всміхнувся.
— Мені прикро, що ця робота завершилася. Це була добряча робота. Тепер вимушений шукати іншу.
— Що ти маєш на увазі? — спитала вона. — Що, у них немає для тебе іншого призначення?
— Призначення? — засміявся він. — Я — професіонал. Мені платять. За цю роботу — тисячу ліванських фунтів у місяць. Я не знаю іншого місця, де я зміг би заробити такі гроші. За сто п'ятдесят у місяць я мушу рвати пупа,— додав він. — Я волію «Братство». Воно більше платить. Здається, що у них завжди достатньо грошей, щоб кинути їх туди-сюди.
— Ти не віриш у нашу справу? — спитала вона.
— Певно, що вірю,— відповів він.— Я просто не вірю нашим вождям. Їх так багато і кожен зайнятий тим, що, видряпуючись нагору, набиває власні кишені.
— Не може бути, щоб усі вони були такі.
Він поблажливо посміхнувся.
— Ти — ще молода. Навчишся.
— Що сталося? — спитала вона. — З чого раптові зміни в планах?
Він знизав плечима.
— Не знаю. Наказ прийшов учора ввечері і командир, здається, спантеличена в такій же мірі, як і всі ми. Вона не спала всю ніч, клопочучись, щоб усе було готове.
— Вона — незвичайна жінка, чи не так?
Хамід кивнув.
— Якби вона була чоловіком, можливо, у мене було б більше довіри до наших вождів. — Він насмішкувато поглянув на неї. — А ти знаєш, ти мені щось винна.