— Я — винна? — спитала вона здивовано. — Що?
Він тицьнув на казарму позаду.
— Там, у взводі,— чотирнадцять дівчат. Ти — єдина, яку я не трахнув.
Вона засміялася.
— Мені прикро.
— Тобі має бути прикро,— сказав він напівсерйозно. — Тринадцять — нещаслива цифра. Може скоїтись щось погане.
— Не думаю,— всміхнулася вона. — Дивись на це з іншого боку: у тебе є до чого прагнути.
Він оскалився.
— По руках. Якщо ми коли-небудь зустрінемося, байдуже де, ми це зробимо.
Вона простягла руку.
— Згода.
Вони потисли руки. Він заглянув їй у вічі.
— Ти знаєш, а ти непоганий вояк, як для дівчини.
— Дякую,— сказала вона.
Він поглянув на годинника.
— Гадаєш, вони вже готові?
— Мусять бути,— сказала вона. — Речей у них не так багато.
Він кинув на землю сигарету, повернувся і відчинив двері казарми.
— Ну, дівчатка,— гаркнув він своїм командирським голосом. — Бігом марш!
Минуло майже дві години, відколи їх запустили в штаб-квартиру загону. Поки вони чекали, табір розбирали на їхніх очах. Чоловіки переносили з казарм на вантажні автомашини все: ліжка, одяг, зброю. Табір став схожим на містечко-привид. У відчинені вікна та двері вривався пісок пустелі, намагаючись відібрати своє.
Жінки стояли біля штабу, спостерігаючи, як виїжджали одна за одною навантажені автомашини. Будинок штабу мав бути розібраний останнім. Коли їх впустили, звідти вже виносили меблі.
За алфавітом Лейлу мали викликати першою. Вона зачинила за собою двері, ступила до столу командира і хвацько відсалютувала.
— Аль Фей за вашим наказом з'явилася,— в синіх джинсах це виглядало не так доречно, як в уніформі.
Командир утомлено відповіла на салют.
— Вільно. Ан-наср,— кинула вона і заглянула в аркуш паперу, що лежав перед нею на столі. — Аль Фей, це твоє прізвище?
— Так, пані,— уперше Лейла подумала про неї як про жінку. Командувач була зморена.
— Ти мусиш повернутися в дім матері, в Бейрут,— сказала вона. — Там з тобою зв'яжуться і дадуть нове завдання.
— Це все, пані? Більше нічого?
— Поки що — це все. Та не хвилюйся, ми про тебе не забудемо.
— Та як я довідаюсь? Чи немає якогось кодового слова чи чогось іншого, щоб я була певна, що...
Командир перебила.
— Коли виклик прийде, ти дізнаєшся,— сказала вона. — Твоє теперішнє завдання — дістатися додому і чекати. Не зв'язуйся ні з якими політичними групами, хоч якими прихильниками нашої справи вони себе видаватимуть, і навіть не наближайся до них. Про свої погляди і плани нікому анічичирк. Живи звичайним сімейним життям своєї родини. Ти розумієш?
— Так, пані.
Командир на мить зупинила на ній свій погляд. Здавалось, хотіла сказати ще щось, та стрималася.
— Щасти тобі,— сказала вона. — Можеш іти.
Лейла відсалютувала, хвацько повернулася кругом і вийшла з кімнати. Вона пішла по коридору штабу. Інші жінки кидали на неї зацікавлені погляди, та вона мовчала.
Надворі стояла вантажна машина. Хамід жестом показав на неї.
— Твій лімузин чекає на тебе.
Лейла кивнула, мовчки видряпалася в кузов і сіла на одну із лавок. Не минуло й півгодини як вантажівка була заповнена.
Стояла напружена тиша. Раптово вони стали чужі одна одній, пов'язані наказами і перелякані тим, що можуть необачно виказати якусь таємницю.
Напруженість розрядила Соад.
— А знаєте,— мовила вона своєю хрипкою єгипетською говіркою,— я справді буду нудьгувати за цим місцем. Було не так вже і погано, тут мене трахали краще, аніж будь-де раніше.
Це їх розсмішило і всі відразу загомоніли. Було стільки пригод, про які вони будуть згадувати і сміятися з них: сутички, помилки, ба навіть труднощі. Пройшло ще з півгодини, та вантажівка не рухалася.
— На кого ми чекаємо? — гукнула до Хаміда одна із жінок.
— Командира,— відповів він. — Вона з'явиться за хвилину.
Він мав рацію. Через мить вона з'явилася на порозі дверей, що були за його спиною. Жінки замовкли, здивовані погляди були спрямовані на неї. Кожна з них бачила її без уніформи вперше в житті. Вовняний гарнітур французького покрою сидів на ній охляп. Жакет був закороткий, спідниця задовга. Рубці на її панчохах були скривлені, її хода була незграбна, бо, щоб здаватися вищою, вона взула черевики на високих підборах. Командирська аура, що її мала в уніформі, якимсь чином зникла. Навіть її обличчя виглядало одутлим і мало нерішучий вираз.
«Коли б вона була трохи огряднішою,— подумала Лейла,— то на вигляд не набагато б відрізнялася від моєї матері чи будь-якої іншої жінки в моїй родині».