— Мертвим уже не потрібно нічого,— сказав він, дурнувато всміхнувся і зайшов за машину.
До її горла підкотилася нудота, вона в три погибелі зігнулася від болю, почала блювати і випльовувати блювотину на шлях. Вона відчувала, що втрачає свідомість і падає, коли її плечі обхопили сильні руки.
— Заспокойся,— сказав Хамід. — Заспокойся.
Її шлунок спорожнів, вона відчувала слабкість, тіло її тремтіло. Вона обернулася до нього і уткнулася обличчям у його плече.
— Чому? — ридала вона. — Навіщо вони з нами таке зробили? Ми ж ніколи нічим перед ними не завинили.
— Це війна,— сказав Хамід.
Вона заглянула йому в лице. На його щоці була розмазана кров.
— Вони знали про наближення рейду, ось чому вони вивозили нас.
Хамід нічого не сказав у відповідь.
— Значить, це була тупість,— кинула вона сердито. — Як можна було вишикувати всі оті вантажівки на дорозі вервечкою? Як можна було підставити їм таку ціль?
Хамід поглянув на неї без абиякого виразу.
— Оце для цього ми навчались? Щоб нас перестріляли мов ягнят?
— Коли ми послухаємо увечері радіо, все буде виглядати інакше,— сказав він. — За моїм прогнозом, ми героїчно збили, як мінімум, шість ізраїльських реактивних літаків.
— Про що ти говориш? — ошелешено спитала вона. — Ти з глузду з'їхав? Ми не зробили жодного пострілу.
Він продовжував тихим голосом:
— Це правда. Але є сто мільйонів арабів, які тут не були і цього не бачили.
— Євреї. То — тварюки. Ми були беззахисні, а вони взяли й напали на нас.
— Вчора, згідно з радіоповідомленням, ми отримали велику перемогу,— сказав він. — У Тель-Авіві був підірваний шкільний автобус, загинуло тридцять дітей. Гадаю, що в такий-от спосіб вони показали, що те їм не припало до вподоби.
— «Братство» має рацію,— сказала вона. — Єдиний спосіб зупинити їх — винищити їх.
Якусь мить він мовчки дивився на неї, потім сягнув до кишені, витяг сигарету і запалив. Випустив дим через ніздрі.
— Гайда, мала, ходімо звідси. Тут нам робити немає чого, а перед нами ще довга дорога.
— Може, ми залишимося, допоможемо їх поховати?
Він кивнув назад. Вона повернулася і побачила, як чоловіки порпалися в потрощених машинах.
— На разі вони зайняті пошуками того, що попаде їм під руки. Пізніше вони понабивають один одному пики, щоб утримати те, що кожен знайшов. Опісля їм доведеться битися тільки за тебе, бо ти єдина жінка, яка лишилася живою.
Вона безмовно дивилася на нього широко відкритими очима.
— Я думаю, що твого бажання дати втіху та ласку за один раз не вистачить на двадцятьох чи тридцятьох наших побратимів.
— А ти впевнений, що вони не будуть переслідувати нас?
Він ураз нагнувся і підібрав щось із землі біля своїх ніг. Уперше вона помітила, що у нього автоматична гвинтівка, а за поясом заткнутий пістолет.
— Ти передбачав це?
Він знизав плечима.
— Я сказав тобі, що я — професіонал. Зброя лежала у мене під лавкою, і я схопив її, перед тим як вистрибнути з вантажівки. Окрім того, у мене було передчуття. І чи не говорив я тобі, що тринадцять — цифра нещаслива?
Розділ дев'ятий
Бейдр спостерігав за Джорданою з протилежного кінця зали. Він був вдоволений. Він зробив вірний вибір. Вона була тією противагою, яка йому потрібна. Зараз вона зичила на добраніч Гатчінсонам. Вона справила враження на дружин і, без сумніву, це вплинуло на його стосунки з працівниками банку. Тепер вони в одному запрягу.
Звичайно, значною допомогою стала його пропозиція по розподілу зиску. П'ятнадцять відсотків зиску, які мають бути розподілені поміж співробітниками, пропорційно до числа акцій, якими вони володіють, він віддавав з легким серцем. Усіх людей об'єднувала одна спільна риса — жадоба.
До нього підійшов Джо Гатчінсон.
— Я радий, що ми змогли зібратися разом,— сказав він своїм гучним каліфорнійським голосом. — Приємно було довідатися, що чоловік, з яким працюєш, має такі ж самі погляди, як і ти.
— Я теж задоволений, мій друже,— сказав Бейдр.
— Дівчатка теж непогано порозумілися,— мовив Гатчінсон, оглядаючись на свою дружину. — Ваша хазяєчка запросила Доллі в гості на південь Франції наступного літа.
— Добре,— посміхнувся Бейдр. — Ви теж приїжджайте. Ми зможемо там гарно провести час.
Каліфорнієць підморгнув і оскалився.
— Я чув про французьких рибочок,— сказав він. — Це правда, що на пляжах вони ходять без верхньої половини купальника?
— На деяких.
— Ручуся головою, приїду. Під час війни до Європи я так і не дійшов. У Північній Африці мене збили зенітки, і з дівчат я бачив тільки повій-чучмечок. Жоден поважаючий себе чоловік не доторкнувся б до них. Або вони були по шию в трипері, або у них, десь там у завулку, стояв чорножопий, готовий всадити в тебе ножаку.