Вперше вона глянула просто в вічі.
— Я можу,— сказала вона. — Чому б вам не запросити мене до танцю?
Розділ одинадцятий
Її звали Джордана Мейсон, народилася вона і виросла в Сан-Франциско. В одному він мав рацію: вона була каліфорнійка. Батьки її розлучилися, ще коли вона була маленькою. Відтоді вони позаводили нові сім'ї, та відносини між ними залишилися добрими. Джордана підтримувала стосунки зі своїм батьком, незважаючи на те що жила вона у матері. Їй виповнилося дев'ятнадцять років, вона була студенткою посеред останнього курсу Берклівського університету, стала одним із організаторів руху студентів «За Кеннеді», що і спричинило її запрошення на інаугурацію.
Вона впала в око кандидатові ще на мітингу в Сан-Франциско. Його уповноважені по зв'язках із пресою приділили велику увагу фотографуванню його зустрічі із студентами, там він і пообіцяв їй, що коли переможе, то вона отримає запрошення.
Вона не була настільки наївна, щоб повірити в те, що він запам'ятає обіцяне. Вона була впевнена, що його думки снують навколо важливіших питань. Тому, коли одного ранку з поштою прийшло запрошення, вона здивувалася.
Вона збуджено гукнула матері:
— Чи ж це — не прекрасно?
Мати поставилася до цього стримано. В сім'ї всі були запеклими республіканцями.
— Сподіваюся, тобі дадуть супровідницю,— сказала її мати.
— Мамо,— сказала Джордана. — Це пік 1960-го, а не 1900-го. Я доросла дівчина. Я в змозі подбати про себе сама.
— Я впевнена, що ти в змозі це зробити, доню,— спокійно відповіла її мати. — Та чи забезпечили вони тебе пристойним житлом? І хто заплатить за твій авіаквиток?
— Очевидно, про всі ці речі я повинна подбати сама. Запрошення дійсне тільки на інаугурацію. А в ньому говориться, що мені буде забезпечене місце на одній трибуні з Президентом.
— І все ж таки, мені це не подобається,— пирхнула її мати. — Я вважаю, що тобі краще обговорити цю справу з твоїм батьком.
Вона зателефонувала своєму батькові до його контори в адміністративному центрі. Він також був не в захопленні, але розумів, як багато це для неї значило. Він застеріг її, що у Кеннеді не дуже висока репутація, а проте, висловив упевненість, що вона може дати собі раду сама. Але тепер, коли він, Кеннеді, став Президентом, то, певна річ, буде триматися в рамках пристойності. Батько згодився купити їй квиток, але хотів, щоб вона спитала матір, чи немає у неї знайомих, у яких вона могла б зупинитися. Готелі у Вашингтоні, як усім відомо, стали кублами розпусти, які кишіли всілякими політиками з південних штатів і чорношкірими, а також іноземцями, які намагалися щось там у столиці проштовхнути. Зрештою виявилося, що всі їхні друзі — республіканці і що Джордані краще зупинитися в якомусь готелі, ніж хтось із них довідається, що один з їхньої сім'ї перемайнув на бік демократів.
Про все це Бейдр довідався під час першого танцю. Коли музика спинилася, Бейдр повів її, шукаючи вільного столика, де б їм можна було сісти і погомоніти. Знайшли вони його в невеличкій кімнатці, відокремленій від бального приміщення. Кругом снували кельнери, ошаліло намагаючись виконати замовлення, що надходили з усіх боків.
Бейдр розв'язав проблему швидко. Він спіймав погляд старшого кельнера, помахавши рукою, в якій був затиснутий десятидоларовий банкнот. За мить на їхньому столі з'явилася пляшка «Дон Периньйону».
— Це ж дуже дороге шампанське,— сказала Джордана. — Ви впевнені, що воно вам по кишені?
— Гадаю, що так,— ухильно відповів Бейдр. Він підняв свій келих. — За найвродливішу дівчину у Вашингтоні.
— Звідки ви знаєте? — засміялася вона. — Ви їх усіх не бачили.
— Я набачився їх достатньо.
Вона скуштувала вино.
— Яке чудове. Кажуть, що шампанські вина з Каліфорнії такі ж добрі, як і французькі, та вони не такі, як оце.
— Каліфорнійські шампанські вина непогані.
— Б'юсь об заклад, що ви ніколи не пили жодного з них,— закинула вона.
Він засміявся.
— Я навчався в Гарварді, а потім кілька років ще й у Стенфорді.
— А чим ви займаєтеся?
— Я бізнесмен.
Вона поглянула на нього з сумнівом.
— Ви здаєтеся замолодим для бізнесу.
— В наш час вік великої ваги не має,— відказав він. — Кеннеді — сорок три роки, і він — Президент.
— Вам немає сорока трьох,— кинула вона. — Скільки вам років?
— Я дорослий у достатній мірі,— сказав він, наповнюючи келихи. — Коли ви плануєте рушати додому?
— Завтра вранці.
— Не треба. Тепер, після того як я доклав стільки зусиль, щоб розшукати вас, ви не можете зникнути так швидко.