Проте одного разу, коли він прибув у їхню нью-йоркську резиденцію, вона там не чекала, щоб привітати його.
— Чи була звістка від мадам? — спитав він старшого лакея, який прийняв у дверях його пальто та капелюха.
— Ні, сер,— відповів той. — Наскільки мені відомо, мадам і досі в Сан-Франциско.
Він чекав на її приїзд весь день і, нарешті, після вечері зателефонував додому її матері в Сан-Франциско. На телефонний дзвінок відповіла Джордана.
— Люба, я починаю тривожитися,— сказав він. — Коли ти приїдеш додому?
— Я не приїду,— відповіла вона стомленим голосом.
— Що ти маєш на увазі під «не приїду»? — в його голосі звучало збентеження.
— Те, що сказала. Мені вже двадцять один рік, і я маю щось робити зі своїм життям. Я не повернусь.
— Але ж я кохаю тебе.
— Цього недостатньо,— сказала вона. — Я стомилася жити інкогніто. Гадаю, що два роки — достатньо для будь-якої дівчини. Мені вже час дорослішати.
— У тебе хтось є?
— Ні. Ти це знаєш краще мене. Окрім тебе, у мене нікого не було.
— Тоді що?
— Ти можеш повірити в те, що я стомилася жити так, як ми живемо? Стомилася прикидатися місіс Аль Фей, не будучи нею,— вона заплакала.
— Джордано.
— Не намагайся умовити мене, Бейдре. Я не така, як арабки, ти ж знаєш. У мене своя голова на плечах.
— Я не намагаюся умовити. Я просто хочу, щоб ти обміркувала все ще раз.
— Я все обміркувала, Бейдре. Я не повернуся.
Він відчував, як у ньому наростає гнів.
— Тоді не чекай, щоб я бігав за тобою,— сказав він. — Я це вже раз зробив.
— Всього кращого, Бейдре.
Слухавка в його руці замовкла. Він поглянув на неї, а потім сердито хряснув нею. Кілька хвилин він тупо дивився в простір, потім підняв слухавку і зателефонував знову.
На цей раз відповіла її мати.
— Вибачте, чи можна поговорити з Джорданою? — спитав він.
— Вона побігла до своєї кімнати,— сказала її мати. — Я її покличу.
Бейдр чекав, аж доки мати не повернулася до телефону.
— Вона сказала, що не хоче розмовляти з вами.
— Місіс Мейсон, я не розумію, що твориться. Що сталося з нею?
— Це цілком нормально, Бейдре,— спокійно мовила вона. — Вагітні дівчата завжди дуже дражливі.
— Вагітна? — скрикнув він. — Вона вагітна?
— Авжеж,— відповіла пані Мейсон. — Вона вам не сказала?
Через сім місяців він стояв біля її лікарняного ліжка. В руках вона тримала його сина.
— Він схожий на тебе як дві краплі води,— промовила вона сором'язливо. — І такі ж сині очі.
Він згадав, що якось сказав його батько: «У всіх новонароджених очі сині».
— Ми назвемо його Мухаммадом.
— Джоном,— сказала вона. — Як мого батька.
— Мухаммедом,— повторив він. — Як Пророка. — Він глянув на неї зверху вниз. — А тепер ти вийдеш за мене заміж?
Вона витримала його погляд.
— А ти розлучишся спочатку?
— Невірна не може стати моєю єдиною дружиною,— сказав він. — Ти приймеш віру?
— Так,— мовила вона.
Він підхопив дитя і притис його до себе. Немовля почало кричати. Він поглянув на Джордану з гордою усмішкою батька.
— Наш син буде князем,— сказав він.
Коли Бейдр зайшов до покою, старий князь підвів на нього очі. Він махнув рукою, і юнак, що сидів у його ногах, устав і вийшов з кімнати.
— Як справи, сину мій? — спитав старий чоловік.
— Я приніс вам новину про спадкоємця трону, ваша величність,— мовив він. — У мене — син. З вашого дозволу, я назову його Мухаммедом.
Старий хитро подивився на нього.
— Дитина від невірної коханки не може претендувати на трон Пророка.
— Я одружуся з цією жінкою,— сказав Бейдр.
— А вона прийме віру?
— Вона це вже зробила,— відповів Бейдр. — І вона вже знає Святий Коран краще за мене.
— Тоді я дозволяю тобі одружитися з цією жінкою.
— Я прошу ще однієї милості у вашої величності.
— Якої?
— Негоже, щоб спадкоємець трону походив від другої в домі дружини. Прошу вашого дозволу спочатку розлучитися.
— Мусять бути причини,— сказав князь. — Кораном заборонено розлучення через примху чи пиху.
— Причини є,— відповів Бейдр. — Моя перша дружина безплідна з часу народження її останньої доньки.
— Я чув такі балачки. Це правда?
— Так, ваша величність.
Князь зітхнув.