— Це все, про що повинна піклуватися жінка,— сказала Маріам. — Про що ж іще?
Лейла показала рукою на вікно.
— Там цілий світ, мамо. Невже ти не бачиш? Так багато років нас пригнічували, над нашим народом знущалися, поневолювали його. Наші брати в Палестині стогнуть у єврейському ярмі. І ти питаєш, що ще.
— То проблеми, які мають вирішувати чоловіки,— сказала Маріам. — А ми мусимо займатися своїми власними справами.
— Все дарма,— сказала з відразою Лейла. Вона попрямувала до дверей. — Я вийду.
— Куди ти йдеш? Знову до того Хаміда?
— Ні. Просто вийду і все.
— То чого ж така спішка? Ось-ось обідати будемо.
— Я не голодна. Не чекайте на мене.
Маріам сумно подивилася, як за дочкою зачинилися двері. Через декілька хвилин перед будинком загуркотів двигун авто. Вона підвелася із стільця і підійшла до вікна, якраз вчасно, щоб побачити, як невеличкий з відкидним дахом «мерседес» виїжджав на вулицю.
Як Лейла була схожа на свого батька. Ніхто не міг з нею побалакати. Вона згадала той день, коли в парадних дверях вона постала зі своїм приятелем — Хамідом. Вони були такі обірвані та брудні, що спочатку служниця, яка була в домі віднедавна, не хотіла їх впускати. Та згодом нехотя вона покликала свою господиню.
Маріам була ошелешена тим, як виглядала її дочка. Її шкіра так засмагла, що була схожа на шкураток, ніби вона днями була під пустельним сонцем, а на її тілі не було жодної випуклості. Вона була така струнка та пласка, мов хлоп'як.
— Що з тобою сталося? — скрикнула вона.
— Нічого, мамо,— спокійно відповіла Лейла.
— Але ж, глянь на себе. Що це за ганчір'я на тобі? Ти виглядаєш так, ніби не ходила до лазні декілька місяців.
— У мене все гаразд, мамо,— вперто стояла на своєму Лейла.
— Звідки ти приїхала? Я гадала, що ти ще в школі.
— Ми приїхали додому автостопом,— відповіла Лейла.
— Чому? Все, що ти мала зробити,— зателефонувати. Ми б купили тобі квиток.
— Якби мені потрібен був квиток, я б зателефонувала. Я хотіла приїхати, власне, таким чином.
І тільки тепер Маріам помітила Хаміда, який стояв за порогом. Вона подивилася на нього, а потім на свою дочку.
— Це мій приятель — Хамід,— сказала Лейла. — Він сирієць.
Хамід виступив крок уперед, торкнувся пальцем свого лоба.
— Ташаррафна.
— Гасалі шараф,— відповіла вона мимоволі. Інших традиційних слів привітання вона не додала.
— Я здибалася з Хамідом по дорозі,— розтлумачила Лейла. — Він добирається до своєї домівки в Дамаску.
Маріам промовчала.
— Він дуже мені допоміг,— додала Лейла. — Якби не він, у мене могли б бути неприємності.
Маріам обернулася до сирійця.
— Заходь,— мовила вона,— і будь у нас як дома.
Він уклонився ще раз.
— Дякую, пані, та в мене тут є друзі, у яких я зможу зупинитися.
Вона не стала настоювати. Він видався їй грубим і неотесаним. Та, зрештою, такі були майже всі сирійці.
— Я радий, що ти дома,— мовив він до Лейли. — А мені треба йти.
Лейла простягла йому руку.
— Ти ще зв'яжешся зі мною перед тим, як вирушиш з Бейрута?
Він кивнув головою, і вони потисли руки. Незважаючи на формальні слова Маріам відчула між ними фамільярність.
— Я зайду до тебе,— сказав він.
Та це було майже місяць тому, а він ще й досі не виїхав із Бейрута. Чим він займався, вона не знала. Що вона знала напевно, так це те, що майже кожного дня він зустрічається з Лейлою в готелі «Фінікія». Про це розповіли їй приятельки: вони бачили, як Лейла і він сиділи в кав'ярні і попивали кока-колу.
Вона запаркувала автомобіль на вулиці і зайшла до кав'ярні через бічні двері. Їй не подобалося заходити через розкішне фойє, заповнене юрбами американських та європейських туристів. Він сидів за своїм звичним столиком один, у кутку біля вікна. Перед ним була незмінна кока-кола зі шматочком цитрини. Коли вона сіла навпроти, він підвів на неї очі. Офіціантка без слів принесла кока-колу і їй.
Він зачекав, доки офіціантка відійде.
— Завтра я від'їжджаю,— сказав він.
Вона подивилась на нього. Вираз його обличчя залишався незворушним.
— Додому? — запитала вона.
— Може трапитися й так,— сказав він. — Тут нічого не діється, а я отримав листа від свого кузена. Я можу обійняти посаду сержанта в армії, зараховується стаж і гарантуються премії. Беруть ветеранів з досвідом.
— Я не розумію,— мовила вона. — Від них немає жодної вісточки, а вже минув майже місяць. Може, вони думають, що мене вбили разом з іншими.
— Вони знають, що ти тут. Я сказав їм, коли останнього разу їздив за платнею.