― Я помітив, ― продовжував Яків, ― що істоти входять до нашої свідомості, коли їм заманеться, і виходять так само. Можна, звісно, зробити так, щоб тебе ніхто не турбував. Але коли ти сам хочеш увійти до чиєїсь свідомості, тебе щось зупиняє, і ти залишаєшся ні з чим…
― Кого ти маєш на увазі? ― не зрозумів Антон.
― Дерева, котів, собак, колишніх воїнів ― відрізав Яків, і очі його лукаво зблиснули. ― Слухай, Антоне, Писарю Східних Воріт Притулку, я маю тут пляшечку вина, і ми її вип’ємо, очікуючи Генріха, який, можливо, й робив це вино. А що, коли воно розповість тобі про нього? Бо від мене ти нічого не довідаєшся. Я не знаю навіть, як виглядає той Генріх: високий чи низький, лисий чи патлатий. Просто вчора хтось обмовився, що Генріху нині їхати до дітей. Це таке невеличке село, де багато дітей. Ми їм возимо гостинці. Отож переживали, коли б не замело дороги. Було це не мені сказано, не зачіпало моїх інтересів, а про твої я не відав.
― Пусте! ― махнув рукою Антон. ― Цього досить. Це ж від тебе першого я дізнався, що Генріх отут і що мої пошуки нарешті скінчилися!
― Так, ― згодився Яків, наливаючи в череп’яні горнятка густе золотисте шипшинове вино, ― ти гадаєш, що твої мандри скінчилися, бо ти знайшов Генріха…
― Майже знайшов.
― Хай буде по-твоєму. І я хочу знайти те світло, яке поглине мене і ніколи від себе не відпустить.
Антон не розумів багато з того, що говорив Яків. Нічого дивного: не помучившись у тому світі, не поживши… Але відчував, що потреба висловитись є однією з найістотніших потреб людини. Те, що у ньому самому помалу кипіло, неоформлене навіть у думки, в Якові виплескувалося потоком слів. Можливо, цей час настане колись і для Антона, коли у своїй хатинці біля Східних Воріт він обміркує усе, що бачив і чув під час подорожі.
Віддаляючись від Східних воріт, щоб ніколи не повертатися назад, як не повертаються в минуле, Антон зрозуміє, що це означає ― шукати себе. Той, кому це вдасться, може себе згубити, а потім може знайти. Він не потребуватиме повчати когось, підбирати слова для того, щоб його зрозуміли. Він може будь-коли вийти через Західні Ворота, бо для нього не існує жодних перепон. Знайти себе ― особливий стан душі й тіла, коли відчуваєш те, що відчувають інші душі й тіла, не вирізняючи ні болю, ні насолоди. Однак хто зараз був ближчим до цього особливого стану ― колишній лікар Яків, котрий, тікаючи від смерти, шукав її в іншому образі, Антон, якому потрібно було повертатися туди, куди ніхто не вертався, чи мовчазні колишні воїни, які шукали себе в цілому, а не окремому, як мурашки в мурашнику? А може, незнайомий Генріх, чиє вино, терпке, пахуче й солодке, вливалось у кров Писаря Східних Воріт? Цього ми не довідаємося. Хоча можна припустити існування істоти, наділеної найгострішим поглядом, що все обіймає і вказує найправильніший шлях. Припустимо, що ця істота є в кожному з нас, але ми, як сказав Яків, не можемо увійти до її свідомості.
Нараз монотонність зимового буття Монастиря колишніх воїнів перервали глухі удари дзвону, аж кіт злякався. Стривожився й Антон, бо досі не чув нічого подібного. Кожен удар дзвону спиняв на якусь мить його серце, і воно зривалося важкою грудкою вниз. Яків залишився спокійним:
― Це ― для Генріха. Коли туман, снігопад, ми дзвонимо для того, хто в дорозі, аби не заблукав. Отже, Генріх таки приїде сьогодні. Радій, Антоне!
Тому вчувся у голосі Якова натомість якийсь жаль. Антон допив вино і затримав горня в руці.
― А те світло, про яке ти говорив, ― спитав він несміливо, ― яке воно? Як сонце?
― Навіщо це тобі? ― ревниво нахмурився Яків. ― Ти питаєш просто так, із ввічливості?
― Та ні! Сьогодні я побачу Генріха, візьму в нього те, що просив Старий, а далі що? Повернуся, а зима тільки почалася. Буду пригадувати все, що бачив, чув за тих кілька днів, бо за ціле життя не наслухався стільки розмов. І колись згадаю про те світло, яке ти шукаєш. Знаєш, я помітив, що все найкраще випромінює світло. Чому це так?
― Ти знаєш, що зі мною було в попередньому житті? Ну, звісно, знаєш… Я продав душу дияволові, підписався кров’ю, але порушив обіцянку і не віддав душі. Просто втік. Це ― не вихід, сам знаєш. І ця наша розмова, Писарю, є спробою знайти вихід. Тому Генріх заважає мені і дратує…
― Чим я можу тобі допомогти? ― тихо сказав Антон, ― Тут потрібен мудрий чоловік.
― Часом двоє не дуже мудрих можуть швидше знайти істину, бо вони заглядатимуть усюди. Мені не потрібно, щоб ти лишався, але коли я побачив тебе учора, то зрозумів, що ти не просто Писар Східних Воріт. Ти ― сам, як стіна, за якою мене не побачить Диявол, і я його теж не побачу. Розумієш? Ти не зазнав спокус, не хитався, як листок, під тиском вітру історії. Навіщось ти мені потрібен, тому й прийшов. Коли вино ллється через край, треба підставити порожню посудину. Ну, добре, йди! Шкода, що у Притулку хворі не зцілюються повністю…