— Ти сам цього хотів, — сказала істота, не випускаючи пляшки. Одна половина істоти була з минулого, а інша з майбутнього, тому для теперішнього не залишалось місця: То була одна мить, схожа на тупий біль, що не відпускає, пухлина, в якій зійшлися, щоб мучити один одного Ганс, Ріхард, Ісус, безліч людей, що жили надією, а заслужили натомість пустку і смерть
Симеон дивився у те світляне коло, довкола якого танув сніг, і починав розуміти, що ці люди ніколи не знайдуть дороги до Притулку. Кожен їхній Притулок буде лише тимчасовою схованкою від негоди чи переслідування.
Після вина та мерзлого хліба, що колов ясна, мандрівці задрімали, посхилявши голови на коліна. Якби вони не були такі втомлені, то почались би сваритись, а Ріхард мав би значну перевагу — гострого ножа, що ним різав і хліб, і людей, бо такий час, коли на війні зачали покоління і воно само вже доросло до братовбивства і батьковбивства, і то ще не був кінець війні.
Проте Ганс не мав ні дикості в серці, ні ненависті, ні хитрощів. Не був він також блаженним, з тих, ким гребує смерть, за чиїми плечима стоїть один ангел-охоронець, а серце пильнує інший. Він годився для монастиря, але, не спізнавши світу, ніколи не зумів би стати добрим ченцем. Бракло йому зосередженості у вірі і досі не трапився наставник, котрий перетворив би дичку на культурне дерево…
Обидва дрімали, але не спали, бо не довіряли один одному. Ганс пішов навмання, а Ріхард за ним, бо вовк йде за ягням, а не ягня за вовком.. І не було жодного знаку в тому, що спинились вони в церкві з дірявим дахом і дверима, що хитались на одній завісі. У такій ситуації не повинно би бути вовка та ягняти, а одна істота, котра мусила дожити до ранку, а тоді вирушити далі на пошуки людей, що мають власні теплі домівки й змилуються над зимовими блукальцями. Щоб не заснути, Ганс думав, навіщо він потрібен Ріхарду, адже не має ні багато грошей, ні доброї одежі. Про небезпеку, яка на нього чигала, хлопець навіть не здогадувався, бо був дворянином і не відав нічого про рабську муштру і колодки. Ріхард розповідав йому про красунь, яких повно у великих містах, котрі сохнуть за такими бравими хлопцями, як Ганс, про фокусників-картярів, про танці на моріжку перед палацом, освітленим кольоровими вогнями, про заморське пахуче вино, скарби, які можна відшукати за допомогою лозини, натертої особливим зіллям, зібраним в Іванову ніч… У цьому світі не було війни, монастирів, принуки до книг, голоду й холоду. Однак Ріхард знав, що за це все Гансові не доведеться платити. Він не одного звабив розмовами про те, чого сам не бачив, і вже збридився повторювати небилиці, але ж мусив з чогось бідака жити! Не він, а хтось інший потребував свіжого м’яса, що тільки-но випурхнуло з-під материного крила. Ріхард був свідомий свого вчинку, як Розіп’ятий свого, і без жодних докорів сумління міг оглядати трухлявий хрест й лице, заляпане пташиним послідом.
— Ти сам цього хотів, — пробурмотів він знову, все ближче підсуваючись до вогню. Попри те тепліше не ставало. Вони не здогадалися навіть підперти двері, щоб не залітав вітер, а тепер навалило стільки снігу, що стулки застрягли. Бідолашний Ганс сумнівався, чи вірно він вчинив, подавшись у світ зимою, коли навіть не воюють через холод та інші невигоди. „Але ж я сам цього хотів“, — подумав хлопець з гіркотою. Такий балакучий та дотепний у корчмі, в дорозі Ріхард виявився мовчуном, а зараз вдавав, що спить. Це бентежило Ганса. Коли люди в дорозі бесідують між собою, час минає швидко… Коли мовчать, кожен сам по собі.
— Еге ж, — почухав потилицю Симеон, — пощо тратити сили на балачки, раз здобич потрапила в сильце, звідки до світу їй не вирватись!
І навіть вночі, коли у голові вільно розкошували думки, він не зміг змінити цього епізоду в церкві. Симеон знав кінець, але ці двоє не знали. Ганс думав, що коли вони стрінуть людей, від Ріхарда можна буде відкараскатись. Той гострий ніж не міг його не злякати. А Ріхард думав, як влаштувати так, щоб до корчми зайшли ловці рекрутів, а Ганс нічого не запідозрив. Він волів виходити чистим, щоб інші не здогадались про його участь у цій справі. Зрештою, хлопцеві, може, й сподобається у війську. У кожному чоловікові дрімає потреба вбивати чи завойовувати.
Може, й Симеон сприймав цю історію занадто особисто, як це буває з людьми, котрі живуть самі і стають через те надто чутливими. Його найбільше вразило, що хтось потай розпоряджається чужим життям, змінюючи долю. Давно зарубцьовані рани знову почали боліти. „Ще не час, — подумав Симеон. — Мені ще рано. Цікаво, чи хтось буває готовий насправді вийти із Притулку, чи тільки так собі бажає?“