— Усе збулося, — прошепотів Яків, засинаючи. Ці слова заспокоїли його і м’яке тепло огорнуло тіло. І спав він без снів, і прокинувшись побачив, що надворі падає сніг, на щастя, дрібний. Усе збулося.
Йому кортіло якнайшвидше покинути цей дім. Для когось Філемон та Бавкіда були б ангелами-хоронителями, але він опинився у невластивий час у невластивому місці на самому початку подорожі. Уже потім, коли він, пройшовши трохи Савиними слідами, знайшов потрібні йому, то аж зітхнув полегшено, бо нарешті по-справжньому приступив до задуманого. Йтиме, доки не стемніє, як, напевно, йшли ті троє, охоплені єдиним бажанням — вийти. О, Писар Західних Воріт Притулку не любив заплутаних справ, і тому обрав найпростіший шлях — по слідах. Якщо їх геть засипле снігом, він просто повернеться назад. Хоча мав би покладатися на інтуїцію. На узгірку свіжі сліди Сави остаточно розлучилися з тими, які цікавили Якова. Сава, безперечно, знав дорогу краще й був підготований до зимової подорожі. Дивно, як оці одержимі не впали від утоми, борсаючись в глибоких снігах. Але такі вже вони, одержимі, звідкись черпають сили, та — коли досягнуть мети — здійснення бажань може їх вбити.
Хоч Яків не був слідопитом, однак не міг не помітити, що навіть сліди Ізидора вказували на одержимість. Він не оминав те, що можна було оминути: пагорбки чи яри. Продирався через чагарники, залишаючи на них клапті одежі. Іноді його благали почекати, і тоді якийсь час усі троє йшли разом. Ціла книга була на снігу, але, на відміну, від книг, писаних на папері, підлягала знищенню. Свіжий сніг і сонце виконували вирок. Яків на разі був у безпеці, бо позираючи на небо, не встигав пройнятися одержимістю Ізидора. Нагадував радше мисливця, що боїться згубити слід. Не зовсім порядний вчинок, але Яків не мав іншого виходу, та й міг загубитися у сніговому безмірі, що продовжувався і за туманом.
Втім, після полудня його ентузіазм почав спадати. У продуманій системі пошуків з’явилися перші тріщини. Ноги потребували спочинку. Безпечний був з нього мандрівець: навіть не подумав, що треба буде розпалити вогонь. Оті так само про це не думали. Яків не помітив жодних слідів багаття. Десь неподалік озивалися півні й відчувався запах диму, проте сліди оминали людське житло. Можливо, так поводять себе усі, хто йде до Західних Воріт, щоб не прощатись і не зазнати спокуси побути ще трохи в Притулку. Їм страшно. Один раз вони вже увійшли через Східні Ворота. І винні у тому обидва Писарі, бо своєю присутністю ускладнюють перехід. Дехто розгублюється і навіть вертає назад, відчувши себе не готовим до такого рішучого кроку, бо не знає, чи то його власний вибір, чи миттєва омана самого себе. І все ж ця недосконалість в облаштуванні Притулку доцільна, адже мета його — не в перетворенні недосконалих людей на досконалих. Люди не прагнуть досконалості. У недосконалому світі досконалість завдає болю, й тому потрібно якось захиститись від неї. Довершеність квітки не рятує її від раннього морозу.
Яків трохи постояв, з’їв коржа, якого дала на дорогу Бавкіда, й відчув себе ліпше. Навкруги потемніло. Він думав, що сутеніє, але то почав падати сніг, не такий дрібний, як вранці, а настирливий, аж густий. Книга на снігу могла зникнути за пару годин, тому він пришвидшив ходу, забувши про втому, вступивши в боротьбу із стихією. Мабуть, Сава вирішив його провчити, покинувши самого, бо знав, що читання слідів не варте клопоту.
Врешті Яків зупинився і поглянув довкола. Хмари наступали на нього, а небо опускалось все нижче. Нічого зловісного в тому не було, навіть стало тепліше. Якова почало хилити на сон.. Він струсив з себе налиплі клапті снігу й повернув туди, де, здавалось, мешкали люди. Та потім щось згадав і кинувся назад. Сніг падав тихо і прямо, бо не було вітру. Дощ супроводжують часом грім та блискавка, але сніг завжди підкрадається несподівано. Яків присів навпочіпки на тому місці, де ще збереглись сліди й написав перше, що спало на думку: «Чому?» Потім зрізав пласт снігу долонею й пішов.
Ті люди, що жили поруч зі слідами, теж не знали, хто він. Чоловік був заразом ковалем і теслею, майстрував на ґанку сани, а коло нього крутився син-підліток. Яків раптом відчув, що не зможе у них нічого спитати, бо доведеться щось пояснювати, і тоді одна брехня потягне за собою іншу. А вигадувати небилиці не хотів. Коли ж трохи відтанув від самотньої мандрівки, то сказав по-іншому: хотів би знати, чи не проходили тут його знайомі. Не тепер, а кілька днів тому.