— Дивися, — пояснював Ґвідо, — слід міцно взятися за ручку, ось так, — показав, — ніколи не стій позаду мотопилки, завжди трішки збоку, щоб добре бачити, що робиш. Натисни на повну потужність і спершу зроби надріз на поверхні, а вже потім заходь пилкою глибше, ось так. Ніколи не натискай із силою; якщо відчуваєш, що пилка застряє, зупинися й сама і вимкни її. Треба діяти спокійно й методично. Зрозуміло? Зараз я тобі покажу. Почнімо з оцих, тонших гілок, а вже стовбур я різатиму сам. Працювати під дощем не дуже зручно, але вибору в нас немає.
Елена прислухалася до інструкцій. Надягла захисну маску і рукавиці, стала в правильну позу і почала з тонших гілок. Коли нарешті вимкнула бензопилку, її тіло все ще деякий час тремтіло від вібрацій. Поки Ґвідо працював, вона пішла посидіти в машині, а тим часом гуркіт пилки зливався з шумом дощу. Вона все дивилась і дивилась, як він працює, уявляючи його тіло оголеним. Ніяк не могла второпати, що з нею відбувається, адже вона ніколи не думала так про інших чоловіків. «Напевно, у моєму віці, — вирішила, — годі вже соромитися власних бажань». Ґвідо на хвилинку покинув роботу й заліз до салону, щоб відпочити.
— Ота картина, що в твоїй спальні, той морський пейзаж, звідки він у тебе? — запитала Елена.
— Він раніше висів у світлиці моєї бабці. Я змалку захоплювався прозорістю хвиль і думав: як це художник зумів створити таке правдиве враження розбурханого штормом моря? І сам почувався кораблем, який бореться з хвилями. Картина висіла над кріслом, де старенька сиділа цілими днями, розгадуючи кросворди в газеті. Коли я приходив її провідати, то нудьгував, допомагав їй із кросвордами, аби чимось зайняти час, і поглядав на картину, мріючи про далекі мандрівки. А після її смерті я попросив собі цю картину на пам’ять про неї.
— І подався у далекі мандри.
Їй неймовірно кортіло дізнатися більше про цього чоловіка, про його минуле, але вже через мить вона збагнула, що краще залишатися думками у сьогоденні.
— Авжеж, — коротко відрізав Ґвідо, поклавши край розмові, — спробуймо звільнити шлях до вечора, тому що вночі дуже небезпечно. Як таке може бути, що ніхто не проїде, аби нам допомогти?! Напевно, кругом справжнє лихо! Можливо, ми не усвідомлюємо собі масштабів катастрофи.
«От і добре», — подумала про себе Елена, і в неї защеміло серце.
Вони почули гуркіт машини, що наближалася. Замахали руками, щоб їх помітили. З позашляховика вийшли двоє чоловіків, одягнених як мисливці. Ґвідо їх знав. Вони розповіли, що дороги навколо порозмивало, сталися зсуви землі, які завалили дороги, залізничні колії, позносили електричні стовпи, дерева, і що їхати кудись небезпечно. Швидкісна республіканська траса, залізничні сполучення, місцеві дороги і трасу Орте-Вітербо перекрили, завалився один із мостів віадука, однак проїзд убрід через річку після Атільяно, можливо, ще існував, — якраз через нього вони й хотіли спробувати проїхати. Найвищого рівня повінь сягнула біля Орте-Скало, де річки Тибр та Нера перетворились на суцільне велике озеро. Струм, телефони, газ, бензин — нічого не було, закінчувалися харчі. Такого ще не траплялося. В Римі ситуація теж була критичною, але новини звідти надходили уривками. Природна криза поступово поглиблювалася, переростаючи у страшний кошмар. І Елена відчувала, як холод пробирається їй глибоко в кістки і стискає серце.
29
Через годину вони прибули до монастиря. Смертельно втомлені. Щоб доїхати до Віторк’яно, їм довелось рухатися другорядними шляхами й ґрунтовими дорогами, які, здавалося часом, вели в нікуди. Джованні скавулів, що хоче до мами, Сюзанна невдоволено пирхала, Гекторові осточортіли і дощ, і сидіння за кермом, він почувався стомленим, стривоженим, досі не зміг додзвонитися своїм батькам і запитував себе подумки, чи й справді віднині їхнє життя стане отаким назавжди. Іроко здавалася байдужою до всього. Сиділа, заплющивши очі, схрестивши руки на животі, ніби занурена в глибоку медитацію, незважаючи на гармидер, що панував у салоні пікапа, і на собачий хвіст, що тарабанив по кузову. Нарешті вони під’їхали до воріт монастиря. Їм назустріч вийшла черниця з чорною парасолькою, відчинила ворота і впустила їх усередину.
— Заходьте, заходьте, — запрошувала, провівши до приймальні.
Вони опинились у порожньому приміщенні з голими стінами, де не було нічого, крім дерев’яного розп’яття і статуї Богоматері з маленьким Ісусом на руках. Гектор відзначив, що Матір Божа легенько всміхається синові: адже дуже рідко можна побачити усміхнену Мадонну. У приміщенні пахло цукром і лавандою — звичним ароматом черниць. Дівчина назвалася, у неї було юне обличчя з азіатськими рисами: