Ґвідо мовчки слухав. Дивився вперед, на дорогу, вологу, слизьку, суміш снігу й багнюки, на небо, від одного погляду на яке тіло мимоволі здригалося.
— Я ще багато років не насмілювалася туди повернутись. Боялася провалитись у прірву болю. За садибою приглядав наш приятель-майстер. Час від часу телефонував мені, розповідав, що відремонтував, а що підладив. У мене не було грошей, щоб йому платити, однак він все одно туди навідувався; казав, що робить це заради моєї матері. Ніколи не попросив ні гроша. З власної ініціативи насадив квітів і фруктових дерев. Приїжджав туди вечорами, щоб відпочити в тіні; Червоний Бук перетворився на його садочок. Потім я познайомилася з Гектором. Одного вечора ми поверталися з якогось святкування, що відбувалося в Орв’єто. Ми ще не так давно зустрічались, я того вечора випила зайвого, ми танцювали, а потім, коли вже проїжджали біля Орте, я раптом попросила його з’їхати зі швидкісної траси. І вказала дорогу до Червоного Бука. Я йому навіть не розповідала про садибу раніше. Вже навіть сама назва болем відзивалася в серці. А Гекторові несподівано там дуже сподобалося. Коли ми доїхали туди, було вже пізно, зупинилися переночувати в невеличкому готелі неподалік, тому що Гекторові кортіло подивитися на садибу за денного освітлення. Тієї ночі ми вперше кохалися... — Елена на мить замовкла, — чому я тобі все це розповідаю?
Невдоволено скривилася, ніби з її рота вийшло щось непристойне:
— Я не люблю викликати почуття жалю у людей.
Вона на мить глянула на власне відображення у дзеркалі заднього огляду, ніби побоювалася, що те відчуття, якого терпіти не могла, ті погляди, які кидали на неї однокласники, коли дізналися, що вона — сирота, жалість, яку вона викликала в оточення, можуть якось спотворити риси її обличчя.
— Мені тебе не шкода, — відповів Ґвідо. — Навпаки. Мене вражає, наскільки твоя історія нагадує мою власну. Таке враження, ніби ми вже раніше багато разів проходили поряд і так жодного разу й не перетнулися.
— Я про тебе нічого не знаю, — обурилась Елена.
— Так. Просто ти — краща за мене, сміливіша.
— То моє тіло таке сміливе й відважне, а не я.
— Авжеж. І це таке щастя, хіба ні? — Ґвідо простягнув руку і ніжно провів по її волоссю. Орцо загавкав. — Ти часом не ревнуєш? Чи теж хочеш дізнатися продовження історії?
— На цьому історія практично закінчується. Ми з Гектором вирішили відремонтувати садибу. Провели в Червоному Буці чимало щасливих днів, згодом народилися діти. Там ми створили наше родинне гніздечко. Запрошували в гості друзів, влаштовували свята. Скільки чудових літ там минуло! Таким чином я зуміла відновити духовний зв’язок з матір’ю, адже я теж у дитинстві була там щасливою. Існують місця, пронизані позитивною енергією. Однак тепер я відчуваю щось недобре, якусь тривогу, смуток, — так, ніби ті часи назавжди закінчились, і навіть звичні й дорогі серцю місця змінилися. Відчуваю якесь відчуження відносно всього, що мене оточує.
Нарешті вони спустилися в долину. Поки їхали, за густими хмарами взагалі нічого не бачили. Вийшли з машини. Прямо перед їхніми очима постало страшне видовище розбурханої річки. Шалений каламутний потік сердито поспішав, тягнучи за собою все, що траплялося на його шляху: гілки, шматки пластику, автомобільні шини, уламки різноманітних речей, скелети тварин. Ціла вервечка машин стояла в черзі, щоб перетнути річку по напівзатопленому мосту. Вони завмерли, вражені цією картиною.
— Я проїжджав тут два дні тому, — зауважив Ґвідо, — не було ні краплі води. Що робитимемо? Скоро і тут уже буде не проїхати.
Якби ж вона сама знала, що робити! Однак відчувала той біль, що краяв навпіл їй серце — так само, як зараз ріка розтинала навпіл долину; посередині ніяк не встояти. Остання ниточка між одним та другим берегом ось-ось обірветься. Всі мости позривало. Залишалася лише прірва. Елена або Кармен, Кармен або Елена... Одна з двох мала затонути в тій бурхливій воді, вирвавши серце з грудей.