Потім підійшла до Джованні й мовила:
— Як я тобі вже казала, я до нестями люблю балет. Ти не хочеш нам показати, що вмієш?
Джованні зашарівся аж до кінчиків вух, потім зиркнув на Гектора й кивнув головою.
— Але спершу, — сказав хлопчина, — спершу мені треба підготуватися.
— Звичайно, — відповіла мати-настоятелька, — вже пора обідати, зараз скуштуєте найсмачнішу у вашому житті веганську кухню. Вибачте, що доведеться їсти на самоті у великій їдальні, ніяких інших гостей сьогодні ще не прибуло. Я тут слухала новини: Папу гелікоптером евакуювали з міста. Можливо, цього разу покропить святою водою трішки й Ватикан, очистить, йому не завадить. Наш проект космічного човна ще не готовий... — старенька захихотіла. — Чому ви так на мене дивитеся? Справді повірили? Я пожартувала, ніякого космічного човна немає. Наша місія — залишатися тут і намагатись навчитися жити інакше на руїнах нашої бідолашної планети.
Монастирська трапезна виявилася великою залою з кам’яними стінами та одним здоровенним вікном із краєвидом на долину. Гектор пригадав їхню квартиру в Римі, дахи будинків, димарі й антени за вікнами. У нього виникло враження, ніби він поїхав звідти вічність тому, і тепер запитував себе, чи зможе колись туди повернутися, — таким усе здавалося йому недоречним. У ту мить він згадав Клаудію, і вона теж здалася йому недоречною. Він потребував її, він її кохав, — можливо, навіть несвідомо використовував, — але, озирнувшись довкола себе у тому порожньому приміщенні, перед своїми двома дітьми, які куштували дивні японські овочі, під нескінченним дощем, що періщив на землю і нещадно заливав її, він уже знав, що більше ніколи її не побачить.
34
Шкіра до шкіри. Його запах. Запах її дитини. Вона впізнала б його серед тисячі інших. Так легко розпізнати, так важко описати. Вона міцніше стиснула його в обіймах і розридалася. Скільки разів вона його обіймала? Пригадувала, як брала на руки щоразу після того, як купала. Отой звичний ритуал, від якого вона ніколи не втомлювалася. Банний халат, який із часом ставав закоротким, розгарячене душем волосся, дрижаки на шкірі, чиста піжама. Любов до дитини, що складалася з дрібних проявів піклування. Вона понюхала довге волосся доньки, занурилася в нього пальцями, відчула, як та напружилася від її обіймів, майже пручалася.
Джованні:
— Мамо, я так сумував за тобою!
Сюзанна:
— Де ти була?!
Гектор, який досі тримався осторонь, підійшов ближче. Здавався зніченим. Елена помітила, що він утомлений, постарілий, борода закублена. Однак запах був його, звичний запах, запах належності. Гектор перевів погляд на Ґвідо, що залишився стояти біля входу до трапезної разом з Орцо, який сторожко завмер біля його ніг. Вистачило одного погляду, і чоловікам усе стало ясно. Зрештою, це було неважко. Сюзанна теж поглядала на Ґвідо недоброзичливо. Елена не знала, що робити. Зраджена, суб’єкт чоловічого спору, вона не відчувала анінайменшої провини, хіба що ледве помітну збентеженість, однак із задоволенням би зійшла зі сцени. Її очі блищали новим світлом, приховати яке їй би все одно не вдалося. Якраз у ту мить Пандора, що до того мирно сопіла в куточку, попри свою поранену лапу вискочила на середину приміщення і кинулася до Орцо, перевертаючи все, що траплялося на її шляху. Цей гармидер допоміг розрядити напругу. Джованні спробував схопити Пандору, Орцо рвонувся вперед, а тому Ґвідо заявив, що краще вже їм вийти в сад, щоб собаки познайомилися спершу, і не перевертати трапезну монастиря з ніг на голову.
Після шарварку вони втрьох вийшли надвір, тоді повернулися в мовчанні. Настінний годинник старовинними звуками відбив час, як і годиться у закладах з багатовіковими традиціями. Як тільки останній удар годинника затих, до трапезної одна за одною почали заходити черниці. Останньою явилась настоятелька. Сестри-черниці, не промовивши ані слова, відставили вбік стільці та столи, щоб звільнити середину приміщення. Це нагадувало якийсь дивний ритуал, зміст якого не був зрозумілим тільки для Елени, а от решта присутніх знали, що робити, враховуючи Гектора й дітей. Гектор кивнув Елені, запрошуючи сідати. Затим настоятелька вдарила у гонг, щоб розпочати молитву. І молитва почалася, однак то був не псалом, не сторінка зі Святого Письма; то була хвала природі, щось на кшталт вірша, який промовляли всі разом. Елена спробувала зустрітися поглядом із членами своєї родини, однак вони настільки захопилися ритуалом, ніби точно знали, як поводитись у такій нереальній ситуації. Елена придивилася до черниць і тільки потім помітила, які вони молоді та вродливі, різні за національністю й кольором шкіри, і як порушують її звичне уявлення про монастирську спільноту. Напевно, йшлося про щось інше — щось таке, чого вона не знала. Черниці заспівали, і їхній спів справив на неї заспокійливу дію; вона відкинулася на спинку стільця і заплющила очі.