Переповнений екстазом, він послабив тюрбан і стягнув його на плечі. Потім відсунув капелюха набакир і заспівав народну пісню:
Він звернувся до «красуні», сказавши: «Я вмираю від кохання, Шагіро. Клянусь Тим, хто підняв небеса без жодних зусиль, що мій розум не заспокоїться, доки...» Але хід його думок раптом обірвався, коли він побачив Закі. Шабана помітив його здалеку, біля каналу, це зіпсувало йому настрій, і ефект від пива розвіявся. Тоді чоловік порівнявся зі своїм двоюрідним братом, зліз із віслюка, привітав і обійняв його. Закі змушував його страждати і вдень, і вночі. Хоч брат часто критикував його за опіум і розмови з хлопцями під час засідань на зборах, Закі був чесною й поважною людиною, і він був незамінним у селі. Те, що з ним трапилося, «змусило б невірного пошкодувати». Щоразу, коли Шабана бачив його, відчував, ніби його серце розривається. Він хотів, понад усе, щоб те, що сталося із Закі, виявилося тимчасовим, і щоб він прийшов до тями. Шабана ще не втрачав надії, бо знав, що його двоюрідний брат має такий же сильний розум, як розум десяти чоловіків. Невже можливо було зовсім утратити розум?
— Що ти думаєш, шейху Закі, про цей випадок із Мідхатом? — запитав він його.
Відповідь була обіцяючою:
— Що не так із Мідхатом?
— Він хоче поїхати до Ісмалії з іноземкою.
— Чому він хоче поїхати в Ісмаїлію? — зацікавився Закі. — Нам треба це обговорити. Зайди й побачиш мене біля сіри.
Аллах чудовий! Це була мудрість, якою Закі прославився: «обговорити це питання». Шабані здалося, що в мозку його двоюрідного брата ще залишилося трохи світла, тож він схопив його за руку.
— Гаразд, ходімо до сіри, щоб ми могли обговорити це питання.
Але його хвилювання швидко обернулося на зніяковіння й смуток, коли він побачив, що голова Закі опустилася на груди.
— Ти щасливий зараз? Як він міг мене підвести?
Шабана почув його лемент.
— Закі, хто покинув тебе?
Закі не відповів.
— Я зробив усе, що міг, — сказав він натомість. — Усе, що я обіцяв, виконав, то чому він зробив мене таким?
Потім чоловік почав ридати.
У сірі Шабана знайшов свого брата, шейха Саїда з книжкою під рукою, як зазвичай, а також дядька Мідхата, шейха Саїда і шейха Хамеда, а ще Хамедового сина, який давав їм настанови. Дивно, але він також побачив поруч жінок, іноземку з дівчиною, яку вона привела з собою, дружину Саїда, Ханію та Нісу. Усі вони прийшли, щоб обговорити, чи дозволити Мідхату їхати до Ісмаїлії, але вони були стривожені, адже їм бракувало вказівок від їхніх «мудрих старійшин».
— Якби шейх Закі був із нами, ми б схвалили все, що він вирішив, — сказав шейх Хамед. — Але що ми можемо сказати?
— Я не можу відпустити хлопчика, — сказала Ніса. — Я вважаю, якби хаджа Зейнаб була з нами, вона б вирішила, їхати йому чи ні. Навіть якби Нафіса була тут, вона б...
Вони запитали про здоров’я Нафіси.
— Нехай їй Аллах допоможе, — відповіла Ніса.
Ханія, яка вважала Мідхата сином, була підготовлена.
— Саїд не хотів, щоб я приходила, — сказала жінка, указуючи на свого чоловіка. — Але я поклялася, що піду й висловлю свою думку. Слухайте всі, я не можу відмовитися від свого сина. Я могла б мати трьох хлопчиків і двох дівчат, але я б не відмовилася від Мідхата. Як він може залишити свою сім’ю?