Чоловік поспав годину-дві, перш ніж відчув, як волога просочилася на його спину. Доторкнувшись до свого джильбаба, зрозумів, що він мокрий, а також мокрі простирадла. Раптом він прокинувся. Отже, це зробив сучий син. Своєю лайкою Салем розбудив Маріку, і вона миттєво зрозуміла, що сталося. Жінка почала сміятися й виправдовувати малого гостя.
— Бідний хлопець не звик до нового місця. Я ж казала, що він ще малий!
Щодо дитини, то він міцно спав і не чув, як Маріка встала, увімкнула світло, віднесла його у ванну й переодягнула. Поміняла постільну білизну, принесла чоловікові чистий одяг. Усе минуло спокійно. Салем із подивом спостерігав за тим, що відбувається. Здавалося, вона готувалася до якоїсь надзвичайної події, інакше як би вона знайшла чистий одяг для дитини? Мабуть, вона позичила одяг у сусідів. Хитра бестія. Потім Маріка відразу знову заснула, ніби нічого не сталося.
Він з нетерпінням чекав дня, коли дитина скаже: «Я хочу повернутися додому». Але хлопцю подобалося життя в Ісмаїлії. А Салему було прикро бачити, що хлопець знайшов нових друзів. Була Сальва з братами та сестрами, їхня родина мешкала на першому поверсі того ж будинку, де й вони. Діти бігали одне до одного. Сім’я Сальви спочатку була не рада малому неосвіченому селянину, а бабусі не подобався його діалект. Вона бентежилася, що він може погано вплинути на її онуків, з якими проводив багато часу, своєю нецензурною лексикою та непристойно нав’язливими сільськими звичками. Але Сальва взяла його під свою опіку. Вона запрошувала його до розваг, у які грала зі своїми братами й сестрами. Щодня вони сиділи на сходинках, і дівчинка навчала його говорити з міським акцентом. Вони також разом гуляли містом, і ходили в гості до її заміжньої старшої сестри. Пройшло ледь два-три тижні, і сільський хлопець почав вписуватися у своє нове життя.
Але згодом літні канікули закінчилися, сусідські діти повернулися до шкіл, хлопець залишився зовсім один, і цей факт дуже порадував Салема. Тепер селянин має попросити повернути його до родини. Це правда, що хлопчик втратив і матір, і батька, але Салем знав, що сільські жінки були як матері для всіх місцевих дітей, а сільські чоловіки — як їхні дядьки. Маріка також сказала йому, що ця дитина була «приблудою», переходила з одного дому до іншого, харчувалася й спала, де заманеться. Утім, Салем був розчарований, коли дитина попросила відправити його до школи.
— Чому ти хочеш піти до школи? — розлючено запитав Салем.
— Усі діти пішли до школи, і мені немає з ким гратися.
— А хіба школа для гри, маленький пройдисвіте?
— Мені байдуже. Я хочу піти до школи, і все.
Прикро, але Маріка підтримала дитину.
— Нехай іде до школи. Залиш його в спокої. Він буде ходити два-три тижні, поки не дізнається, що школа не для розваг, потім йому стане нудно, і він повернеться до родини. І, до речі, Мідхат ходить до школи Корану в селі, але його родина каже, що він неук і не годиться для науки. Цілий день він або грається, або спить.
Салему не знадобилося багато часу, щоб погодитися. Ідея була розумною. Нехай сучий син ходить до школи. Він мав вигляд розумово відсталого. Ніщо не свідчило про те, що школа йому підійде, або що він зможе докласти зусиль, необхідних для навчання. Маріка переказала розповідь Ніси, що хлопець провів два роки в школі Корану, але йому вдалося вивчити лише один розділ Священної Книги. Мабуть, хтось із друзів після того, як Мідхат заснув, захопив його з собою й віддав бабусі, яка ще тоді була жива, або Нісі. Ніса казала, що Зейнаб, бабуся хлопчика, потурала йому в усьому й зіпсувала хлопчика. Вона також розповіла, що шейх Хамед карав своїх учнів побиттям, навіть власного сина, але він ніколи не наважився карати «хлопчика Зейнаб». Усі ці розповіді спонукали Салема погодитися на такий задум, і він був упевнений, що школа вижене сільську дитину з міста.
Якогось дня Сальва прийшла в магазин, очоливши гурт своїх братів і сестер та друзів, і повідомила, що Мідхат був єдиним із них, хто вміє читати. Хлопчик ледве проходив до школи місяць.
— Як тобі це вдалося, сучий сину? — запитав Салем.
— Я прочитав слова, написані на вивісках магазинів на площі.
— Гаразд, що написано на вивісці на цьому магазині?
— Чесно кажучи, я не пам’ятаю. Я піду подивлюся, — відповів Мідхат. Незабаром він знову зайшов всередину.
— Ось: «Магазин Салема Хусейна Абдерахмана: обладнання та фарби».
Салем не переконався й відкрив Коран.