— О, Боже небесний! Як ти виріс, Мідхате. Я не впізнав тебе. Не звертай увагу на мене... в голові зараз клепки нема.
Він зрозумів, що мав на увазі Шабана: або доза опію ще не надійшла, або в нього не було грошей, щоб за неї заплатити. Але обличчя Шабани прояснилося, коли він відчув, як піастри втиснулися в його долоню. І коли він попросив Шабану розповісти йому про те, що відбувалося поки його не було, а минуло вже більше десяти років. Шабана підніс вказівний палець до його губ, показуючи, що розмовляти треба пошепки, щоб ніхто не чув. Шабана окрикнув свого племінника, доки той не відійшов далеко.
— Гей, послухай ще. Шейх Раді купив радіо. — Шабана засміявся. — Це вперше, коли сини Кассима побачили радіо... цивілізація дійшла й до них. Але приходь до мене у приміщення зборів громади перед заходом сонця, і я тобі все розповім.
Ісмаїл, Мідхатів молочний брат, побачивши, як він під’їхав на велосипеді, поспішив додому, щоб повідомити звістку матері. Коли Ніса прийшла до тями у дверях і впізнала свого «сина», то радісно вигукнула.
Це був перший візит із тих пір, як він покинув село.
— Ісмаїл говорив, а я не могла зрозуміти. Що відбувається, хлопче? Не було жодної надії на зустріч. А виявляється, ти приїхав до нас у гості. Тисяча привітів і ласкаво просимо. Мій любий, ти дуже довго був далеко від нас. — Вона обійняла його, плачучи. — Ми думали, що пройде два-три тижні, і ти повернешся, а виявилось, ти залишився на десять років! Хіба ти правильно вчинив, Мідхате? А ти залишився в Абу Кабірі й не приходив до нас. У тебе кам’яне серце від дня народження, Мідхате.
Ісмаїл сховався в кутку, не знаючи, що тепер робити. Раніше він не відчував би страху підійти до свого «брата» й навіть поборовся б із ним, чи то через прихильність, чи то з неприязні. Але тепер стало зрозуміло, що він розгубився, коли зіткнувся із цим незнайомцем, який був у костюмі та їздив на велосипеді. Він не зрушив із місця, поки мати не окликнула його кілька разів, і поки Мідхат не підійшов до нього, потис йому руку й не поцілував його. Ісмаїл похитав головою й лукаво посміхнувся, ударивши Мідхата кулаком у плече, щоб підтвердити, що бачить його наяву.
— Тобі дуже сподобається Ісмаїл, — сказала Ніса. — Він тепер чоловік, як бачиш, високий, широкоплечий, і може працювати в полі.
Село не змінилося, хіба що сіра перетворилася на смітник. А скільки ж його мешканців померло. Нафіса потрапила на небеса ще до того, як він покинув село. Хвороба Закі повністю спустошила її. І от не стало жінки, яка була символом спадщини села. Він досі пам’ятав її татуювання з трьома вертикальними лініями між нижньою губою та підборіддям. І золотий кульчик, що висів на носі. І шейх Закі помер, хранитель сіри, зазнавши у свої останні роки приниження, як розповідала Ніса. Старші люди виганяли його, якщо він підходив до їхнього обіднього столу, а діти ходили за ним, дражнячи й провокуючи його гнів. Він блукав, люди бачили й чули, що він повторював свою знамениту фразу. «Змилуйся над чесною людиною з народу, доведеної до ганьби», — казали вони. Зрештою, вони вжили заходів і перевели його до психіатричної лікарні Аббасії, «жовтого палацу». Він провів там два роки серед божевільних, після чого повернувся в спустошеному стані, щоб зробити останні подихи серед родини.
Не було кому радити чи проповідувати людям, оскільки шейх Саїд також пішов у небуття. Люди розповідали, що останні дні він скаржився на радіацію, якою отруїв його лідер банди Ібрагім Абу Заїд, і це завдало смертельного удару. Смерть забрала і його друга та супротивника, шейха Хамеда, який був інвалідом і повністю осліп в останні дні життя. На щастя, школа Корану все ще існувала й нею керував молодий шейх, який нещодавно закінчив Релігійний інститут в Заказіку.
— Шейх Раді все ще в хорошій формі, і його торгівля йде добре, — продовжувала Ніса.
Коли Мідхат запитав про Саламу й Закію, вона сказала йому, що тепер у них є двоє «ідеальних» хлопчиків:
— Мідхате, молись, щоб я дожила до твоїх дітей.
Коли Салама запросив його на вечерю, Закія (якою товстою й млявою вона стала!) винесла посуд на низький стіл, і всі зібралися навколо, включно з двома хлопцями. Гість щойно підніс до рота свою першу ложку з супової тарілки, як Салама здивував його запитанням.
— Отже, пане, що саме ви бачили на кукурудзяному полі?
Дружина заперечила йому, але потім повернулася й сказала:
— Ти повинен дякувати йому, — сказала вона. — Якби не він, ти б мене не отримав.