Бізнесмен коло бару вирівняв спину та почав аплодувати. Річард інстинктивно провів рукою по волоссю.
Я глянула на нього, потім на бізнесмена і додала:
— Беру останні слова назад — не можна таке казати, це було грубо з мого боку.
І на тому пішла.
Я йшла через головний зал, серце страшенно калатало в грудях. Раптом почула:
— Луїзо! Луїзо!
Річард майже біг за мною. Я спочатку хотіла проігнорувати його, але дорогу мені перегородила парфумерна крамниця, так що виходу в мене не було.
— Що таке? Я що, не помітила десь арахісову крихту?
Він спинився поруч — трохи зади´хався. Декілька секунд розглядав вітрину, наче про щось розмірковував, а потім повернувся до мене.
— Ваша правда. Ваша. Вдоволені?
Я здивовано подивилася на нього.
— «Трилисник та конюшина» — жахливе місце. І я — не найкращий керівник. Але ось що я вам скажу. За кожне принизливе доручення, яке ви отримували, мене за яйця брали в головному офісі. Моя дружина ненавидить мене, бо мене ніколи немає вдома. Постачальники мене ненавидять, бо я щотижня за наказом власників акцій зменшую їхній прибуток. Мій регіональний директор вважає, що в мене низькі показники, і якщо я не знайду, як їх підвищити, то мене відправлять на пором у Північному Вельсі. І тоді моя дружина точно від мене піде. І мені немає в чому її звинувачувати. Я терпіти не можу керувати людьми. Мої соціальні навички гірші за навички стовпа на вулиці — зі мною ніхто не може працювати. Віра тут витримує тільки тому, що в неї шкіра носорога, — думаю, вона хоче мене підсидіти. Так що — пробачте мені. І я правда хотів би взяти вас назад — бо ви, незважаючи на те, що я казав раніше, справді добре працювали. Клієнтам ви подобалися.
Він зітхнув та оглянув натовп людей навколо. А потім продовжив:
— Але знаєте, що я вам скажу, Луїзо? Забирайтеся звідси, поки можете. Ви красива, розумна, працьовита — ви можете займатися чимось кращим. Якби на мені не висіла іпотека, яку я ледь-ледь можу платити, а ще й дитина ось-ось народиться, і той кредит за «Хонду Цивік», через що я почуваю себе 120-річним дідуганом… Повірте, якби не все це, я б утік звідси швидше за ті літаки. — Він махнув рукою в напрямку злітної смуги. — Ось ваші відпускні. Ідіть, Луїзо. Серйозно — забирайтеся звідси.
Я глянула на коричневий конверт у руках. Навколо нас юрмилися пасажири, які постійно підходили до вікон, щоб перевірити свої документи, які кудись поділись. І раптом з якоюсь невідворотністю я зрозуміла, що зараз відбудеться.
— Річарде… Дякую, але… але можна мені повернутися? Може, ненадовго? Мені правда потрібна робота.
Річард не міг повірити власним вухам. А потім зітхнув:
— Якби ви могли залишитися на місяць чи два, мені було б легше. У мене зараз дуже непроста ситуація, і якби ви могли почати просто зараз, я б поїхав по нові підставки під пивні кухлі.
Ми наче помінялися місцями в цьому танку розчарування.
— Я тільки зателефоную додому, — погодилась я.
— О так, звичайно.
Ми ще якусь мить дивились одне на одного, а потім він віддав мені пакет із моєю формою.
— Вам це знадобиться.
Наші з Річардом стосунки увійшли в якусь рутину. Він став трохи краще до мене ставитися. Тепер я мала мити чоловічий туалет лише коли Ноа, наш новий прибиральник, з якоїсь причини не приходив. Річард перестав прискіпуватись, якщо я, на його думку, надто багато розмовляла з клієнтами (хоча його обличчя все одно дещо червоніло). У свою чергу, я була радісна, приходила вчасно та старалася пропонувати додаткові товари, коли була нагода. Я відчувала, що чомусь відповідаю за стан його яєць перед акціонерами.
Одного дня він відвів мене вбік та повідомив, що в головному офісі збираються підвищити когось із нас до помічника менеджера — і він збирається висунути мою кандидатуру. («Я не можу ризикувати та підвищити Віру. Вона ладна отруїти мене, щоб отримати мою роботу».) Я подякувала і спробувала вдати, що мені це приємніше, ніж насправді.