Тим часом Лілі звернулася до Саміра по роботу, і той пообіцяв її взяти на неоплачуваний випробувальний термін на півдня. Так що о сьомій тридцять я приготувала їй каву та простежила, щоб вона вдяглась і вийшла з дому вчасно, щоб бути в магазині о восьмій. Того вечора я повернулася додому, і Лілі повідомила, що Самір її взяв і вона отримуватиме 2,73 фунта на годину. До речі, це найменша ставка, яку він міг їй платити згідно з законодавством. Більшу частину робочого дня вона переставляла ящики в коморі, за допомогою старезної машинки клеїла на бляшанки етикетки та дивилася, як Самір із братом грають у футбол на айпаді. Вона повернулася втомленою, брудною та навдивовижу щасливою.
— Самір каже, що якщо я протримаюсь місяць, то зможу працювати на касі!
Мені дещо змінили розклад, так що в четвер після обіду ми з Лілі поїхали в Сент-Джонс-Вуд до її батьків. Я залишилася чекати в машині, а Лілі пішла забрати якийсь одяг і ту репродукцію Кандинського, яка мала б чудово пасувати до моєї квартири. За двадцять хвилин вона повернулася зі злим обличчям. На поріг вийшла Таня — зі схрещеними на грудях руками вона спостерігала, як Лілі жбурнула рюкзак у багажник і трохи обережніше поклала туди ж картину. Упавши на переднє сидіння, Лілі втупила погляд кудись уперед. Таня зайшла й зачинила за собою двері — на мить мені здалося, що вона витерла рукою очі.
Я вставила ключ у запалення.
— Коли я виросту, — її голос ледь помітно тремтів, — я буду ким завгодно. Але на неї я не буду схожа.
Якусь мить я помовчала, потім завела машину, і ми в тиші поїхали додому.
«Може, у кіно ввечері? Я б хотів кудись сходити».
«Не думаю, що мені варто лишати Лілі саму».
«То, може, візьмемо її з собою?»
«Краще не треба. Пробач, Семе. Цілую».
Того вечора я знайшла Лілі на пожежній драбині. Вона підвела голову на звук та помахала цигаркою.
— Я подумала, що не надто добре палити у твоїй квартирі, бо ти ж не палиш.
Я підперла вікно, обережно вилізла та сіла на східці коло неї. Під нами місто пашіло серпневим теплом. У нерухомому повітрі здіймався запах гарячого асфальту. Недалеко стояла машина з відкидним дахом — з неї долітали важкі баси. Металеві східці нагрілися під літнім сонцем — і я сперлася спиною та заплющила очі.
— Я думала, все владнається, — промовила Лілі.
Я розплющила очі, і вона продовжила:
— Думала, якщо Пітер зникне, — всі мої проблеми розв’яжуться. Думала, коли знайду тата, з’явиться відчуття, наче я маю якесь місце в житті. Тепер Пітер зник. Ґарсайд зник. Я дізналася все про тата. У мене є ти. Але я не відчуваю того, на що сподівалася.
Я вже збиралася була їй сказати, щоб не поводилась, як дурепа. Сказати, що вона вже багато чого досягла за такий короткий час: перша робота, перспективи, яскраве майбутнє. Ну, все те, що завжди говорять дорослі. Але це б звучало банально та надто повчально.
У кінці вулиці коло заднього входу бару за столиком зібралася група офісних працівників. Трохи пізніше цей бар заповнять хіпстери та випадкові відвідувачі з Сіті. Розливатимусь напої на асфальт і кричатимуть так, що й у будинку буде чути.
— Я розумію, про що ти, — сказала я. — Від самої смерті твого батька я чекаю, коли ж нарешті стану нормальною. Мені здається, наче я в якомусь кіно. У мене досі не робота, а якесь лайно. Я досі живу в цій квартирі, яка, мабуть, ніколи не стане мені за дім. Я мало не померла, але ніякої мудрості чи вдячності в мене не з’явилося. Ходжу в групу підтримки з купкою таких самих невдах, як і я. І нічогісінько не роблю.
— Ти мені допомогла, — відповіла Лілі.
— Це чи не єдине, що мене заспокоює.
— Ну, у тебе є чоловік.
— Він не мій чоловік.
— Ну, як скажеш…
Ми спостерігали, як машини повзуть у напрямку Сіті. Лілі ще раз затяглася цигаркою та запхала недопалок під сходинку.
— А це наступний пункт у моєму списку, — зауважила я.
У неї вистачило совісті зробити винувате обличчя.
— Ну добре, я кину. Обіцяю.
Над дахами сонце вже почало хилитися на захід, пробиваючи помаранчевими променями сірувате повітря Сіті.
— Знаєш, Лілі, деякі речі просто потребують більше часу. Ми зможемо — рано чи пізно зможемо.