Протягом усієї вистави вона сиділа поруч в абсолютному захваті. У перервах штовхала мене в бік і шепотіла:
— А я пам’ятаю страйк шахтарів, уявляєш? Для тих родин то були важкі часи. А ти пам’ятаєш Марґарет Тетчер? О, жахлива жінка! А сумочки в неї були пречудові.
Коли малий Біллі злетів у повітря — вочевидь, силою своїх амбіцій, — мама пустила сльозу та притисла свіжий носовичок до обличчя.
А я дивилася на вчительку балету, місіс Вілкінсон, яка так і не змогла вийти за межі свого містечка, і докладала зусиль, щоб не порівнювати її з собою. У мене робота і майже чоловік, я проводжу суботу в театрі Вест-Енду — усе це наче невелика перемога над ворогом, якого я й сама не могла ідентифікувати.
Ми вийшли з театру емоційно втомлені та дещо приголомшені. На вулиці ще яскраво світило сонце.
— Ну, добре. — Мама міцно затисла сумочку під пахвою (деяких звичок складно позбутися). — Ходімо пити чай у готель. Улаштуємо собі свято!
Ми не могли дозволити собі дорогий готель, але неподалік вулиці Хеймаркет знайшли невеличкий готель із чайним кафе, яке мамі сподобалося. Вона попросила посадити нас посеред зали і з задоволенням коментувала всіх, хто заходив: одяг, «чи схожі вони на іноземців», нащо вони притягли малих дітей чи тих крихітних песиків, схожих на щурів.
— Тільки поглянь на нас! — іноді вигукувала вона, коли западала пауза. — Чи не чудово?
Ми замовили чай «Англійський сніданок» (мама: «Це ж звичайний чай? Без усіляких дивних смаків?») та «чайну тарілку» з крихітними бутербродами без скоринки, маленькими пшеничними булочками (мама пекла кращі) та тістечками в золотавій фользі. Мама з півгодини говорила про «Біллі Елліота» і про те, що нам принаймні раз на місяць обов’язково треба ходити на вистави. А ще казала, що татові обов’язково тут би сподобалося.
— Як там тато?
— А, він у порядку. Ти ж знаєш свого батька.
Я хотіла запитати, але посоромилася. Вона запитально на мене глянула.
— І ні, я не голю ноги. Так що цим він невдоволений. Але в житті є й важливіші речі.
— А що він сказав щодо твоєї подорожі сюди?
Вона пирхнула та приховала це покашлюванням.
— Він не вірив, що я це зроблю. Я сказала йому, коли вранці принесла чай, — він страшенно розреготався. Якщо чесно, він так мене збісив, що я просто вдяглася та пішла.
— І не сказала йому? — У мене округлилися очі.
— Я ж казала вранці. Тепер він увесь день пише мені есемески. От же дурень! — Вона глянула на екран та заховала телефон у кишеню.
Я дивилася, як вона підібрала виделкою чергову булочку, з’їла її та примружила очі від задоволення.
— Це просто чудово.
— Мамо, ви ж не розлучитеся? — глитнула я.
— Розлучимося? — Вона миттю розплющила очі. — Луїзо, я добра католичка. Такі не розлучаються. Ми просто примушуємо чоловіків страждати довіку.
Я розрахувалась, і ми пішли в дамську кімнату, схожу на печеру з мармуровими стінами кольору волоського горіха та дорогими квітами. Працівниця мовчки стояла коло раковин. Мама двічі ретельно вимила руки, а потім понюхала всі лосьйони, що стояли там, — я бачила в дзеркалі вдоволене обличчя щоразу, як вона знаходила приємний аромат.
— Мені б не варто було так говорити, беручи до уваги моє ставлення до патріархату, але я справді хочу щоб хоча б в однієї з вас був хороший чоловік.
— Я де з ким познайомилася, — сказала я, перш ніж устигла подумати.
Вона обернулася до мене з пляшечкою лосьйону.
— Та ти що?!
— Він лікар швидкої.
— Це просто приголомшливо! Лікар швидкої! Та це майже так само добре, як водопровідник. І коли ти нас із ним познайомиш?
— Познайомлю? Я не знаю, чи… — забурмотіла я.
— Чи що?
— Ну, тобто, ми тільки почали, так що я навіть не знаю…
Мама відкрила свою помаду та глянула в дзеркало.
— Хочеш сказати, що ви просто спите разом, чи що?
— Мамо! — Я кинула оком на працівницю.
— Ну, ти ж це маєш на увазі?
— Я просто кажу, що ще не готова до справжніх стосунків.
— Чому? Що в тебе ще відбувається? Не забувай, твої яєчники не в холодильнику.
— А чого Тріна не пішла з нами? — Я вирішила змінити тему.
— Не змогла знайти няню для Тома.
— Ти ж казала, що в неї справи.
Мама глянула на мене в дзеркалі, трохи стисла губи та заховала помаду.