— Ну, я думаю, що вона трохи на тебе сердита. — Вона активувала своє материнське рентген-око. — Ви що, посварилися?
— Я не знаю, чого їй завжди треба висловити свою думку про все, що я роблю, — голос як у дванадцятирічної.
Знову рентген-око.
І я не витримала та все розповіла. Я сіла коло мармурової раковини, мама — у крісло. Я розповіла про запрошення на роботу, про те, чому не змогла його прийняти, про те, як загубилася Лілі, як я її знайшла і як нарешті вона почала змінюватися на краще.
— Я вмовила її знову зустрітися з місіс Трейнор. Так що прогрес є. Але Тріна мене не слухає — хоча якби щось подібне сталося з Томом, вона б перша верещала, що я не маю права його кидати.
Мені стало легше. Мама знає, що таке пута відповідальності.
— І через це вона зі мною не розмовляє, — резюмувала я.
Мама ошелешено на мене подивилася.
— Заради всіх святих, ти що, збожеволіла?
— Що?..
— Тобі запропонували роботу в Нью-Йорку з усіма перевагами — а ти стирчиш у тому Богом забутому барі в аеропорту? Ні, ви це чули? — вона звернулася до працівниці. — Повірити не можу, що це моя дочка! Клянуся, я гадки не маю, куди ти поділа свої мізки!
— Мамо! Я роблю те, що вважаю правильним!
— Для кого?
— Для Лілі!
— Думаєш, окрім тебе, нікому поставити ту дівчину на ноги? Слухай, а ти не питала в того нью-йоркського типа, чи не могла б ти на тиждень-два затриматися?
— Це не така робота, що може чекати на мене.
— Звідки ти знаєш? Не дізнаєшся, доки не спитаєш. Правда?
Працівниця повільно кивнула.
— Господи, навіть думати про це не можу… — Працівниця дала мамі рушник, і вона почала енергійно обмахувати шию. — Послухай-но мене, Луїзо. У мене вже є одна дочка з блискучими перспективами, яка тепер сидить удома, бо встигла зробити неправильний вибір. Ні, я люблю Тома до дрижаків — але в мене серце крається, коли я думаю, чого Тріна могла досягти, якби мала такий клопіт трохи пізніше. Я застрягла вдома, доглядаючи твого дідуся та батька, але то нічого. Я свій шлях шукаю. А ти маєш прагнути більшого в житті, чуєш? Більшого, ніж подекуди квитки за півціни та чай у дорогому готелі. Їдь звідси! Тобі, чорт забирай, єдиній у нашій родині випадає шанс! А ти хочеш відмовитися від нього заради дівчини, яку ледь знаєш!
— Я вчинила правильно, мамо!
— Можливо. А може, ти й зовсім не мала робити вибір.
— Не дізнаєшся, доки не спитаєш, — додала працівниця.
— Саме так! Оця леді знає, що каже! Ти маєш спитати в того джентльмена, чи можна тобі почати працювати трохи пізніше. Не дивись так на мене, Луїзо. Я ще по-хорошому з тобою. Я тебе не підганяла, коли насправді треба було. Тобі треба витягти себе з цієї роботи-пастки та почати жити.
— Пропозиції більше немає, мамо.
— Це моїх прекрасних сідниць більше немає! А ти ж навіть не питала.
Я похитала головою.
Мама гмикнула та накрутила на шию шарф. Потім витягла дві монетки з гаманця та вклала в долоню працівниці.
— Ви тут чудово попрацювали! З підлоги можна їсти! А пахне взагалі дивовижно!
Працівниця тепло всміхнулась, а потім, наче щось згадала, звела вказівний палець. Ми спинилися. Вона кинула оком за двері, дістала в’язку ключів, спритно відчинила шафку та вклала мамі в долоню шматок квіткового мила, неймовірно запашного.
— Та це ж просто рай небесний. Шматочок раю.
— Це вам.
— Мені?
Жінка стисла своїми долонями мамині.
— Яка ж ви добра! Як вас звати?
— Марія.
— Марія. Дуже приємно. Я Джозі. Коли я наступного разу буду в Лондоні, то обов’язково зайду у ваш туалет. Бачиш, Луїзо? Бачиш, що буває, якщо трошечки вийти за рамки? Чи це не чудова пригода! Моя мила нова подруга Марія подарувала мені шматок чудового мила.
Вони стисли одна одній долоні, наче давні подруги перед розлукою. І ми пішли.
Я не могла сказати їй. Не могла сказати, що та пропозиція висить наді мною щохвилини, від світанку до заходу сонця. Хай там що я казала усім — я знала, що до глибини душі шкодуватиму про втрачену можливість жити й працювати в Нью-Йорку. Я можу скільки завгодно втішати себе, що будуть і інші можливості — але цей втрачений шанс буде зі мною, як дешева сумочка, яку завжди носиш із собою, але шкодуєш, що взагалі її купила.
Я попрощалася з мамою на вокзалі — вона поїхала додому, до враженого та злющого батька. Удома я приготувала салат із того, що в холодильнику лишили Сем та Лілі, і сіла перевіряти пошту. На мене чекав лист від Натана: