— У такі моменти мене зовсім не турбує відсутність будинку, — сказав Сем. — Я б міг лежати в траві до старості.
— Хороший план. — Я взяла в рот травинку. — Тільки в січні душ під дощем не така вже й приємна річ.
Він засміявся низьким голосом.
Я приїхала до нього просто з ресторану. Неочікувана відсутність Лілі чомусь вибила мене з колії. Я спинила машину коло воріт і, поки замовкав двигун, дивилася, як Сем кладе цемент на кожну цеглину, притискає її на місце та витирає піт із лоба старою майкою. На душі полегшало. Він нічого не сказав щодо незручних моментів декількох наших попередніх розмов, і я була йому за це вдячна.
Самотня хмарка пробігла синявою неба. Сем трохи ближче підсунув ногу — вона була вдвічі більша за мою.
— Цікаво, чи дістала місіс Т свої фотографії? Для Лілі.
— Фотографії?
— У рамках. Я ж казала. У неї в домі не було жодного фото Вілла, коли ми приїхали вперше. Я здивувалася, коли вона прислала альбом — бо думала, що вона їх усі знищила, — Сем замислився. — І це дивно. Але в мене теж немає його фотографій на виду в інших. Може, треба, щоб минув якийсь час, перш ніж я знову зможу нормально себе почувати в присутності його фото. А скільки тобі часу знадобилося, щоб повернути ту фотографію сестри на тумбочку?
— А я ніколи її не ховав. Мені подобається та фотографія. Подобається бачити її такою, якою вона… була. Вона завжди кидала все просто в очі. Типова старша сестра. Коли мені здається, що я щось зробив не так, я дивлюсь на її фото і згадую голос: «Семе, який же ти телепень! Годі вже над цим зітхати!» — Він повернувся до мене. — Ну й Джейкові добре бачити її фото. Йому потрібно знати, що говорити про неї — це нормально.
— Може, і я дістану. Лілі буде рада бачити фото батька у квартирі.
Курчата бігали навкруги. Коло нас двоє копирсались у пилюці та розпушували пір’я, здіймаючи хмарки пилу. У курчат теж є характер, як з’ясувалось. Оте каштанове явно любить командувати, а інша курка, зі строкатим гребінцем, кожен вечір залазить на дерево, звідки її доводиться знімати та заносити в курник.
— Як думаєш, треба їй написати? Спитати, як справи?
— Кому?
— Лілі.
— Дай їм спокій. Усе в них буде нормально.
— Твоя правда, я знаю. Але це дивно. У ресторані я побачила, що вона набагато більше схожа на нього, ніж я думала. Гадаю, місіс Трейнор — Каміла — теж це помітила. Вона постійно дивувалася з її манер, наче дівчина раптом нагадувала їй Вілла. А одного разу Лілі так підняла брову, що ми обидві й очей не могли відвести — ну точнісінько як він.
— А ми що робитимемо ввечері?
— О, мені все одно. У тебе є пропозиції? — Я потяглась, і травичка залоскотала мені шию. — Можна просто полежати тут. Якщо ти суто випадково ніжно на мене впадеш, я не матиму нічого проти.
Він чомусь не засміявся.
— То, може, поговоримо… про нас?
— Про нас?
Він узяв травинку в зуби.
— Ага, про нас. Мені цікаво, що, на твою думку, між нами відбувається.
— Можна подумати, це якась загадка.
— Я просто не хочу непорозумінь, Лу.
Він викинув травинку та зірвав нову.
— Ну, — почала я, — у нас усе добре. І цього разу я не буду звинувачувати тебе в тому, що ти неуважний до сина. Чи зустрічаєшся паралельно з іншими жінками.
— Але ти все одно мене не підпускаєш.
Він сказав це дуже м’яко, але мене наче вдарило його словами. Я піднялася на ліктях так, щоб дивитися на нього згори вниз.
— Але ж я тут. Тобі першому телефоную після роботи. Ми бачимося так часто, як тільки можемо. Я б не сказала, що не підпускаю тебе.
— Ага, бачимося. Займаємося сексом. Їмо разом.
— Ну, хіба не про такі стосунки мріють усі чоловіки?
— Я не всі чоловіки, Лу.
Якусь хвилину ми мовчки дивились одне на одного. Атмосфера спокою зникла. Я відчувала себе не у своїй тарілці, хотілося захищатися.
— Та не дивись на мене так, — зітхнув він. — Не збираюся я одружуватися чи ще щось. Просто… просто я ще не зустрічав жінки, яка б так завзято уникала розмов про стосунки. — Він затулив долонею очі від сонця. — Я нічого не маю проти, якщо ти не хочеш стосунків надовго. Хоча ні, маю — але хочу знати, що ти думаєш із цього приводу. Зі смертю Еллен я зрозумів, що життя коротке. Я не хочу…
— Не хочеш чого?
— Не хочу гаяти час на те, у чого немає майбутнього.
— Гаяти час?
— Невдало я дібрав слова. Кепський із мене промовець. — Він сів.
— А обов’язково має бути майбутнє? Нам добре разом. Чому не можна просто насолоджуватися тим, що є, а потім — ну, не знаю, подивимося, до чого це приведе.