На цьому мама перекинула торт — той упав верхом на підлогу, просто під ноги дідусеві. Потім витерла руки об фартух і пішла в дім. Не дійшовши до дверей, вона зупинилася, зірвала з себе фартух та жбурнула його на землю.
— До речі, Тріно! Покажи татові, де в нас книжки з рецептами — бо ж він живе тут лише двадцять вісім років, звідки ж йому знати!
На цьому дідусеве свято якось швидко скінчилося. Сусіди розбіглися по домівках, тихенько про щось перемовляючись і голосно дякуючи нам за чудове свято. Усі кидали здивовані погляди в бік кухні. У нас усіх було таке відчуття, наче нас покинули.
— Це все зріло декілька тижнів, — пробубніла Тріна, коли ми прибирали стіл. — Татові бракує її уваги, а вона не розуміє, чому він не може дозволити їй розвиватися.
Ми глянули на тата, який понуро збирав серветки та пивні бляшанки — вигляд у нього був геть нещасний. Я згадала, як мама світилася щастям у тому готелі в Лондоні.
— Вони ж уже старі! Я думала, що вони вже пережили всі ці дурні сварки.
— Ти ж не думаєш, що…
— Звісно, ні, — відповіла Тріна, піднявши брову. Але голос у неї був не такий уже й упевнений.
Я допомогла Тріні прибрати на кухні та хвилин десять пограла з Томом у «СуперМаріо». Мама не виходила зі своєї кімнати — мабуть, писала есе. Дідусь розважався переглядом перегонів на четвертому каналі. Тато, подумала я, знову пішов до паба. Проте коли я вийшла, щоб їхати додому, то побачила його за кермом робочого фургона.
Я постукала у вікно, і тато аж підскочив від переляку. Я залізла всередину та сіла поруч. Думала, він слухає спортивні новини по радіо, але всередині було тихо.
Він зітхнув.
— Ти, мабуть, думаєш, що я старий дурень.
— Ти не старий дурень, тату. — Я легенько штовхнула його. — Ну точно не старий.
Ми мовчки сиділи, дивилися, як хлопчаки катаються вулицею на велосипедах, і здригалися, коли хтось із них вискакував на дорогу або підлітав на якійсь ямі.
— Я хочу, щоб усе було як раніше. Хіба це так багато?
— Ніщо не може залишатися таким самим вічно, тату.
— Я… я сумую за своєю дружиною, — сказав він слабким голосом.
— Знаєш, ти б міг радіти з того, що твоя дружина ще не втратила цікавості до життя. Вона в повному захваті. Вона дивиться на світ наче новими очима. Просто дай їй трохи свободи.
На його губах оселилася сумна усмішка.
— Вона ж і досі твоя дружина, тату. Вона кохає тебе.
Він повернувся до мене.
— А якщо вона вирішить, що в мене більше немає цікавості до життя? А якщо всі ці нові ідеї… — Він затнувся. — Якщо вона піде від мене?
Я стисла його руку, а потім вирішила, що краще обійняти.
— Так не дозволь цьому статися.
Усю дорогу додому його невиразна усмішка стояла в мене перед очима.
Я саме збиралася на зустріч «Жити далі», коли повернулася Лілі. Вона знову їздила до Каміли, тому нігті, як і завжди після їхніх зустрічей, були чорні від землі. Лілі радісно розповіла, що вони зробили новий бордюр клумби для сусідки, і тій так сподобалося, що вона дала Лілі тридцять фунтів.
— Щоправда, вона ще дала нам пляшку вина, але сказала, що це для бабусі.
Я звернула увагу, як невимушено вона сказала це бабуся.
— А, і ще вчора ввечері я говорила по скайпу з Джорджиною. Тобто це в нас був вечір — а там, в Австралії, ранок. Усе пройшло дуже класно. Вона обіцяла прислати мені цілу купу їхніх із татом фотографій з дитинства, а ще сказала, що я дійсно на нього схожа. Вона вродлива. І в неї є собака Джейкоб — він виє, коли вона грає на піаніно.
Поки Лілі теревенила, я поставила на стіл тарілку салату та сир із хлібом. Я все думала, чи казати їй, що Стівен Трейнор знову дзвонив — уже вчетверте — і хотів спробувати переконати її приїхати до них та познайомитися з дитиною. «Ми ж родина, — казав він. — І Делла стала простіше ставитися до цього всього після пологів».
Мабуть, це краще приберегти до наступного разу. Я потяглася по ключі.
— А, і ще хотіла тобі сказати. Я повертаюся до школи.
— Що?
— Я буду вчитись у школі недалеко від села, де живе бабуся. Пам’ятаєш, я розповідала про свою стару школу? Ту, де мені подобалось? Інтернат, шостий клас. А на вихідні я буду приїздити до бабусі.
Я мало не вдавилася листком салату.
— Ого.