— Вибач. Я хотіла тебе попередити, але все сталося так швидко. Я просто розповідала бабусі про ту школу — а вона взяла й зателефонувала туди! І вони приймуть мене назад! А ще — ти ніколи не вгадаєш! Голлі, моя подруга, і досі там вчиться! Я спілкувалася з нею у фейсбуці, і вона чекатиме на мене. Звісно, я не могла розказати їй про все — навряд чи я комусь узагалі про це розповім. Але вона дійсно мила — і ми були знайомі до всього цього. Вона… вона нормальна.
Я слухала, як вона радісно про все це розповідає, і намагалася побороти відчуття, що мене просто використали.
— І що, коли ти їдеш?
— Ну, навчання почнеться у вересні, так що до початку я вже маю переїхати. Бабуся каже, що краще поквапитися. Може, наступного тижня?
— Наступного тижня? — У мене перехопило подих. — А що каже твоя мама?
— Вона зраділа, що я повернуся до школи. А особливо коли я сказала, що бабуся платитиме. Звісно, мама розповіла про мої справи в колишній школі та про іспити. Бабуся, вочевидь, їй не подобається. Але вона погодилася. «Якщо це зробить тебе щасливою, Лілі. І я дійсно сподіваюся, що ти не будеш поводитися з бабусею так, як з усіма іншими». — Вона передражнила Таню. — Ми тоді з бабусею перезирнулися, та вона лише ледь помітно підняла брову. Я знаю, що вона думає з цього приводу. А я казала, що вона пофарбувала волосся? У каштановий. Їй дуже гарно — так вона майже не схожа на пацієнтку онкологічного відділення.
— Лілі!
— Та все нормально — вона сміялася, коли я їй сказала. — Лілі всміхнулася. — Так би тато сказав.
— Ну, — я трохи оговталася, — ти наче все владнала.
Вона глянула на мене.
— Ну не кажи так.
— Пробач. Просто… я сумуватиму.
— Ні, не сумуватимеш! — Її освітила яскрава усмішка. — Дурненька, я ж приїздитиму на свята і все таке інше. Я ж не можу постійно бути в Оксфордширі зі старими — я ж просто з’їду з глузду! Але це добре. Вона… вона реально мені як родина. І я не відчуваю, що це якось неправильно. Думала, буде дико, але ні. Лу, — вона обійняла мене, — ти ж завжди будеш мені другом! Ти як сестра, якої в мене ніколи не було!
Я теж обійняла її у відповідь та доклала зусиль, щоб мати радісний вигляд.
— І взагалі, тобі ж потрібно владнати своє життя, — вона вибралася з моїх обіймів, витягла з рота жуйку та обережно загорнула її в серветку. — Слухати, як ви з тим хлопцем зі швидкої займаєтеся сексом, — це капєц.
«Лілі їде».
«Куди їде?»
«Вона житиме з бабусею. Це так дивно. Я рада за неї. Вибач, я правда не хотіла постійно говорити про речі, пов’язані з Віллом, але мені просто більше немає з ким поділитися».
Лілі склала речі та радісно позбавила мою другу кімнату будь-яких ознак своєї присутності. Залишилися тільки репродукція Кандинського, розкладачка, пачка глянцевих журналів та порожня пляшечка з-під дезодоранту. Я відвезла її на вокзал, слухаючи невпинне торохтіння та намагаючись зберігати спокій. Там її зустріне Каміла Трейнор.
— Приїзди в гості. У мене класна кімната. У фермера навпроти є кінь — він казав, що я зможу їздити верхи. А ще там непоганий паб.
Вона підвелась навшпиньки та глянула на табло.
— Чорт, мій потяг. Де одинадцята платформа?
Вона з рюкзаком через плече кинулася крізь натовп — я тільки бачила, як миготять довгі ноги в чорних колготках. Мені заціпило. Вона побігла швидше, та раптом озирнулась, усміхнулась і махнула рукою. Волосся розлетілося по плечах.
— Лу, — крикнула вона. — Я ще хотіла сказати, що жити далі — ще не означає припинити любити мого тата. Він сам сказав би тобі те саме.
І все. Вона зникла в натовпі. І усмішка — як у нього.
«Лу, вона ніколи не була твоя».
«Знаю. Але вона надала моєму життю якоїсь мети».
«Лише одна людина може надати твоєму життю мети».
Я з хвилину роздумувала над цими словами.
«Зустрінемося? Будь ласка».
«Я на зміні сьогодні».
«Приїзди після зміни».
«Може, наступного разу. Я подзвоню».
Оце може мене добило. Перед моїм носом наче повільно зачинялися двері. Навколо човгали пасажири, а я так і стояла з телефоном у руках. І в мені щось ворухнулося. Можна повернутися додому та оплакувати ще одну втрату — а можна радіти раптовій свободі. І я зрозуміла: єдиний спосіб не залишитися покинутою — це жити далі.
Я повернулася додому, зварила собі кави та втупилась у сіру стіну. А потім узяла ноутбук.
Шановний містере Гопнік!
Це Луїза Кларк. Минулого місяця Ви люб’язно запропонували мені роботу, але я відмовилася. Звісно, я розумію, що вакансія вже, скоріше за все, зайнята, але я пошкодую, якщо не напишу Вам.