— Заберіть мене звідси, — застогнав хлопець.
Я накрила долонею його руку, намагаючись не нервувати. «Давай же, Семе. Де, в біса, ти подівся?» Раптом почувся звук двигуна швидкої — вона їхала до мене на чималій швидкостіповз гаражі. Машина зупинилася коло мене, і з дверей вискочила Донна.
— Допоможи мені затягти його, — сказала вона, — забираймося звідси.
Часу вкладати його на ноші не було. Я вже чула кроки — до нас бігли люди. Багато людей. Ми на руках затягли хлопця в задні двері, Донна зачинила їх — і ми кинулися до кабіни. Я скочила всередину. Серце калатало в грудях — я заблокувала свої дверцята. Згори до нас бігли чоловіки з чимось у руках. Пістолети? Ножі? Ноги перетворилися на желе. У вікно я побачила, що через майданчик до нас поспішає Сем — він дивився вгору і теж їх бачив.
Донна побачила перша: пістолет у руках чоловіка. Вона вилаялася та ввімкнула задню передачу, об’їжджаючи гараж і прямуючи до Сема просто газоном. Він продовжував іти вперед. Я бачила його зелену форму в дзеркалі.
— Семе! — закричала я у вікно.
Він глянув на мене, потім на них.
— Залиште швидку в спокої! — крикнув він чоловікам. — Назад! Ми просто робимо свою роботу.
— Ні, Семе, тільки не зараз… — пробурмотіла Донна.
Чоловіки продовжували бігти, намагаючись знайти найкоротший шлях до машини. Вони насувалися, наче хвиля. Один запросто перескочив через парапет і опинився на цілий марш сходів нижче. У мене коліна дрижали — так я хотіла опинитися якнайдалі звідси.
Сем і далі йшов уперед. Він підняв руки.
— Хлопці, не чіпайте швидкої. Ми просто приїхали допомогти. — Він говорив спокійно й упевнено. Жодного страху в голосі, на відміну від мене.
У дзеркало я побачила, що чоловіки вже не бігли, а йшли. «Дякувати Богу», — промайнула думка десь далеко. Позаду стогнав хлопець.
— Усе. — Донна висунулась у вікно. — давай, Семе, в машину. Поїхали. Ми..
Бах.
Звук прорізав повітря та відбився луною від стін. Моя голова наче вибухнула тим звуком. І потім знову:
Бах.
Я скрикнула.
— Що за… — голос Донни.
— Чорт, треба забиратися звідси! — голос пораненого хлопця.
Я глянула назад. Нехай тільки Сем сідає в машину. «Будь ласка, сідай». Але Сема ніде не було. Ні, був — якась зелена купа на землі. Яскраво-зелена куртка на бетоні.
Усе завмерло.
Ні. Ні.
Машина зупинилася. Донна вискочила, я за нею. Сем не ворушився. Він лежав на землі — а навколо кров, багато крові. Пляма крові повільно росла навколо нього. Двоє стареньких швидко зникли за дверима. Дівчина, яка була нібито непритомною, кинулася тікати, немов вправний бігун. До нас і досі бігли чоловіки — уже по доріжці нагорі. У мене в роті з’явився присмак металу.
— Лу, хапай його!
Ми потягли Сема в машину. Він був страшенно важкий, наче навмисне опирався нам. Я тягла його за комір, за пахви. Дихалося важко й часто. Обличчя Сема зблідло, під напівзаплющеними очима з’явилися темні кола, наче він не спав років сто. Я вся була в його крові. Господи, яка ж вона гаряча! Донна заскочила в машину, намагаючись звідти затягти Сема всередину. У мене в горлі щось застрягло. Я тягла його та кричала: «Допоможіть! Допоможіть!» — наче тут був хтось, хто б міг нам допомогти.
Нарешті він у машині. Одна нога зігнута під дивним кутом. За нами ляснули двері.
Дзинь! Щось ударило у верхню частину машини. Я скрикнула та пригнулася. Промайнула думка: «Що ж це коїться? Отак я й помру? У цих старих джинсах? За декілька миль від квартири, де мої батьки сваряться з сестрою з приводу торта?» Поранений хлопець кричав — у голосі лунав жах. Раптом машина понеслася вперед, повертаючи праворуч. Чоловіки залишились ліворуч. Я побачила, як один із них підняв руку, та знову пригнулась, очікуючи пострілу.
— Чорт забирай! — почула я голос Донни, яка закладала крутий віраж.
Я підвела голову. Попереду було видно виїзд. Донна різко повернула ліворуч — машина мало не стала на два колеса. Дзеркало вдарилось об чиюсь машину. До нас хтось кинувся, але Донна знову повернула та натисла на газ. Збоку машину щось ударило — чийсь кулак. Нарешті ми вискочили на шосе, і натовп тих чоловіків відстав.
«Господи».
Донна ввімкнула синій світловий сигнал та почала щось передавати диспетчеру по рації. Я не розбирала слів, бо у вухах щось важко бахкало. У моїх руках було сіре обличчя Сема, вкрите потом. Очі скляні, не каже ні слова.