Говорили мало — не було про що. У моїй голові колами ходили ті самі слова: аби тільки був живий. Аби тільки був живий. Аби тільки був живий.
Катастрофа забрала все зайве, весь той непотріб, «чи повинна я» та «а якщо». Я хотіла бути з Семом. Я раптом абсолютно чітко це усвідомила. Я хотіла відчувати його обійми, слухати голос, сидіти з ним у машині швидкої. Їсти його салати з того, що він виростив на городі. Хотіла відчувати, як його теплі оголені груди спокійно здіймаються поруч зі мною вві сні. Чому, чому я не сказала йому цього? Нащо я стільки часу згаяла на дурниці?
У дальшому кінці коридору з’явилася мама з картонним тримачем для стаканчиків у руках. Одночасно відчинилися двері операційної — вийшла Донна в закривавленій формі і провела рукою по волоссю. Я встала. Вона спинилася коло мене. Обличчя серйозне, очі червоні та втомлені. Я мало не знепритомніла. Вона глянула мені в очі:
— Міцний, як старі чоботи, чортяка.
Я шморгнула носом, і вона взяла мене за руку.
— Ти молодець, Лу. — Я зітхнула. — Ти молодець.
На ніч Сема лишили в реанімації, а вранці перевели в палату з посиленим доглядом. Донна зателефонувала його батькам, а також обіцяла пізніше заїхати до нього додому, щоб погодувати тварин. Ми всі разом зайшли до нього десь після півночі, але він спав із кисневою маскою на й досі сірому обличчі. Я хотіла підійти ближче, але боялася його торкнутися через купу трубок та датчиків.
— Він точно одужає?
Донна кивнула. До ліжка тихо підійшла медсестра та перевірила пульс і крапельниці.
— Пощастило, що пістолет у них був старий. Зараз багато в кого напівавтоматичні — тоді точно кінець. — Вона потерла очі. — У новинах, мабуть, покажуть, якщо нічого більш цікавого не сталося. Хоча на тлі того, що інша бригада розбиралася з убивством матері та дитини на Атена-роуд, про нас можуть узагалі забути.
— А ти що? Продовжуватимеш?
— Що продовжуватиму?
— Працювати на швидкій.
У неї було таке обличчя, наче вона не зрозуміла запитання.
— Звісно, це ж моя робота. — Вона поплескала мене по плечу. — Тобі треба поспати. Він не отямиться до завтра — це точно. Він на 87-відсотковому розчині фентанілу.
Я вийшла в коридор — батьки чекали на мене. Я кивнула. Тато взяв мене за руку, а мама обійняла.
— Ну, ходімо додому, люба. Тобі треба перевдягтися.
Виявляється, що в начальника є особливий тон для людини, яка декілька місяців тому не вийшла на роботу через те, що впала з п’ятого поверху, а тепер просить підмінити її через те, що її чоловік (або не чоловік) отримав дві кулі в живіт.
— Він що?
— У нього стріляли. Зараз він уже не в реанімації, і мені б хотілося бути поруч уранці, коли він прокинеться. Тому я прошу вас поміняти мені зміну.
Запала коротка тиша.
— Ну добре. — Він вагався. — І його правда підстрелили? З пістолета?
— Можете завітати й подивитися на дірки, якщо хочете. — Я майже розсміялася.
Ми обговорили ще декілька логістичних питань — дзвінки, перевірка з головного офісу, — а потім Річард знову замовк.
— Луїзо, а у вас завжди таке життя?
Я згадала своє життя лише два з половиною роки тому — воно складалося з коротких прогулянок від батьківського дому до кав’ярні, споглядання Патрікових тренувань щовівторка, обідів з батьками. Я кинула оком на мішок для сміття в кутку — у ньому лежали мої закривавлені кросівки.
— Мабуть. Але хочу сподіватися, що це тимчасово.
Після сніданку батьки поїхали додому. Мама хотіла лишитись, але я запевнила її, що зі мною все гаразд і що лишатися їй немає ніякого сенсу, бо я навіть не знаю, де саме буду наступні декілька днів. Я також нагадала їй, що коли дідуся востаннє залишали самого більш як на добу, він їв виключно малинове варення та згущене молоко.
— Ну, ти наче дійсно в нормі, — погодилася вона та провела рукою по моїй щоці, хоч у її голосі явно була запитальна інтонація.
— Мамо, усе гаразд.
Вона похитала головою та взяла сумку.
— До тебе все це просто липне.
Я засміялася — мабуть, шок іще не зовсім минув, а може, я просто зрозуміла, що більше нічого не боюся.
Я прийняла душ, намагаючись не дивитися, як із мене тече рожева вода. Потім вимила волосся. А трохи пізніше купила в Саміра найменш нещасний букет квітів та о десятій була вже в лікарні. Батьки Сема приїхали на кілька годин раніше — мені повідомила медсестра, поки проводжала до його палати. Щоправда, зараз їх не було — вони разом із Джейком та його батьком поїхали у вагончик по Семові речі.