— Уранці він ще не зовсім отямився, але йому вже було краще, — сказала медсестра. — Це через наркоз — когось швидко відпускає, а когось ні.
Біля дверей я спинилася. Через скло бачила, як Сем із заплющеними очима лежить на ліжку. До нього й досі підключено безліч приладів. Руки нерухомі вздовж тіла. На обличчі помітна щетина, він досі страшенно блідий, але загалом має трохи кращий вигляд, ніж учора.
— А мені точно можна заходити?
— Ви ж Луїза? Він питав про вас. — Вона усміхнулася. — Погукайте, якщо він вам набридне. Він милий.
Я штовхнула двері, і він повільно розплющив очі та ледь помітно всміхнувся. І дивився на мене так, наче хотів запам’ятати назавжди, — і в мене в душі з полегшенням лопнула якась струна.
— Ти що, ніяк не можеш змиритися з тим, що в мене більше шрамів? — Я зачинила за собою двері.
— Авжеж, — крякнув він. — Більше я в ці ігри не граю. — Стомлена посмішка.
Я переминалася з ноги на ногу. Терпіти не можу лікарні. Що завгодно б зробила, аби більше ніколи сюди не приходити.
— Іди-но сюди.
Я поклала квіти на столик та підійшла до ліжка. Він поворушив рукою, запрошуючи мене сісти. Я спочатку сіла, а потім обережно, щоб нічого не порушити, лягла поруч та поклала голову йому на плече. За мить я відчула приємну важкість його голови та руки´. Якийсь час ми просто мовчали, прислухаючись до тихих кроків сестер у коридорі та чиїхось далеких розмов.
— Я думала, ти помер, — прошепотіла я.
— Ну, якась неймовірна жінка, якій не місце в машині швидкої, примудрилась призупинити втрату крові — так що ні.
— Яка ж молодець!
— І я так думаю.
Я заплющила очі, насолоджуючись теплом його шкіри. Пахнув він неприємно — якимись хімічними антисептиками. Я ні про що не думала — просто насолоджувалася моментом. Неймовірно приємно було просто лежати поруч, відчувати вагу його тіла, його всього. Я поцілувала внутрішній бік його руки, і він занурився пальцями в моє волосся.
— Ох і налякав ти мене, Семе зі швидкої.
Запала довга тиша. У нього в голові, мабуть, промайнула сотня речей, які він вирішив не казати.
— Я радий тебе бачити, — зрештою мовив він.
Ми ще трохи помовчали. Увійшла сестра та здивовано глянула — я лежала надто близько до всіх тих трубок. Мені довелося встати, щоб вона провела якісь необхідні процедури. Несвідомо поцілувавши його наостанок, я провела рукою по його волоссю. Кутики його очей трохи піднялися — він і досі має до мене почуття.
— Я зайду після зміни, — пообіцяла я.
— Попереджаю: ти можеш зустрітися з моїми батьками.
— Та нічого. Головне — не приходити в отій моїй майці з написом «Копам місце в пеклі».
Він засміявся та скривився від болю.
Поки сестри проводили якісь маніпуляції, я розвела типову для відвідувачів хворих діяльність, коли насправді їм нічого робити: дістала фрукти, викинула непотрібну серветку, проглянула журнали, які не читатиму. Більше ніяких справ придумати не могла, тому треба було йти. Уже коло дверей я почула його голос:
— Я чув тебе.
Я розвернулась, і далі тримаючись за ручку дверей.
— Уночі. У машині, коли стікав кров’ю. Я чув тебе.
Наші погляди зустрілись, і все змінилося. Я зрозуміла, що зробила. Я зрозуміла, що стала для когось якорем, причиною лишитися. Я зрозуміла, що чогось варта. Я підійшла до нього, узяла його обличчя в долоні та пристрасно поцілувала. Мої гаряченні сльози полилися на його обличчя, і він міцно притис мене до себе. Наполовину ридаючи, наполовину сміючись, я притисла до нього щоку. Зникло все навколо — лишився тільки він. Зрештою, я пішла, витираючи обличчя та сміючись сама з себе. Люди кидали на мене здивовані погляди.
День був чудовий — навіть під яскравими лікарняними лампами. Надворі співали пташки, починався новий день. Люди жили, одужували та раділи можливості постаріти. Я купила кави та якийсь надто солодкий кекс — нічого смачнішого не їла ніколи в житті. Потім надіслала батькам, Тріні та Річарду повідомлення, що скоро буду. А ще написала Лілі.
Думаю, ти захочеш знати: Сем у лікарні. У нього стріляли, але зараз усе добре. Думаю, йому було б приємно, якби ти надіслала йому листівку. Ну або просто напиши есемеску, якщо не матимеш часу.
Уже за кілька секунд прийшла відповідь. Господи, як підліткам вдається так швидко набирати — і так повільно робити все інше?