— Так. Так, містере Гопнік, дякую. Дякую, що подзвонили.
Я чула, як він натиснув кнопку завершення дзвінка. Потім глянула на Сема в лікарняному халаті та надто короткій нічній сорочці.
Ми обоє якусь мить мовчали.
— Тобі треба лежати, — зауважила я.
— Я побачив тебе у вікно.
— Якщо подме вітерець, то сестри будуть згадувати тебе аж до Різдва. — Я кивнула на його сорочку.
— Це той чоловік із Нью-Йорка дзвонив?
Мене наче водою облили. Я сховала телефон у кишеню та дістала свій контейнер.
— Місце знову звільнилося. — Він на мить відвів погляд. — Але… Ти щойно повернувся. Я відмовлюся. Як думаєш, подужаєш з’їсти трохи пасти після того чудового пирога? Ти, мабуть, не голодний, але я не так часто готую щось, що дійсно можна їсти без огиди.
— Ні.
— Може, хоч спробуєш? Непогано наче…
— Я не про пасту. Я про роботу.
Ми мовчки дивились одне на одного. Він провів рукою по волоссю та глянув кудись у кінець коридору.
— Лу, ти маєш погодитися. Я це знаю — і ти це знаєш. Давай.
— Я вже пробувала кудись їхати. І мені тільки стало гірше.
— Бо було надто рано. Ти просто тікала від себе. Зараз усе інакше.
Я глянула йому у вічі. Я хотіла поїхати — і ненавиділа себе за це. І його — за те, що він теж це знає. Він раптом зблід.
— Тобі треба лягти.
Він не сперечався. Я взяла його під руку та повела до ліжка. Він повільно ліг на подушку та скривився від болю. Я почекала, доки його обличчя знов набуде нормального кольору, та обережно лягла поруч і взяла за руку.
— Ми наче тільки-но розібралися. Ну, що між нами відбувається. — Я поклала голову йому на плече, і в горлі з’явився неприємний клубок.
— Розібралися.
— Я не хочу бути ні з ким, крім тебе.
— Ой, та наче хтось сумнівався.
— Стосунки на відстані рідко закінчуються чимось хорошим.
— Так що, у нас таки стосунки?
Я почала протестувати, і він усміхнувся.
— Та я жартую. Рідко закінчуються, так. Але ж іноді закінчуються? Може, залежить від того, наскільки обидва стараються, еге ж?
Його велика рука пригорнула мене ближче. Виявилося, що я плачу — він другою рукою обережно витер мені сльози.
— Лу, я не знаю, як воно буде. І ніхто не знає. Можна вийти вранці з дому і потрапити під мотоцикл — і все твоє життя зміниться. А можна піти на роботу й отримати кулю від підлітка, який вважає, що саме це зробить із нього чоловіка.
— Можна впасти з даху.
— Саме так. А можна приїхати провідати чоловіка в нічній сорочці — й отримати найкращу пропозицію, яку тільки можна уявити. Життя — воно таке. Ніхто не знає, що станеться наступної миті. Тому треба хапатися за можливості. Думаю, це твій шанс.
Я міцно заплющила очі. Не хотіла його чути. Не хотіла визнавати, що він має рацію. Потім витерла сльози долонями, а він простяг мені серветку й дивився, як я витираю розмазану туш.
— Тобі личить макіяж як у панди.
— Мабуть, я трохи в тебе закохалася.
— Ти точно це кажеш усім хлопцям у реанімації.
Я повернулася та поцілувала його. Коли я розплющила очі, він уважно дивився на мене.
— Я спробую, якщо і ти спробуєш, — сказав він.
Якусь мить я боролася з клубком у горлі, а потім відповіла:
— Семе, я не знаю…
— Чого не знаєш?
— Життя ж коротке, чи не так? Ми обоє це знаємо. А якщо ти — мій шанс? А якщо для щастя мені потрібен лише ти?
29
Іноді люди кажуть, що осінь — їхня улюблена пора року. Думаю, вони мають на увазі саме такі дні, як сьогодні: світанковий туман, що розвіює неймовірно прозоре сяйво; зметене в купи листя; приємний запах пожухлої зелені. Хтось каже, що в місті зміна пір року не відчувається, що величезні сірі будівлі та автомобільні вихлопи утворюють свій мікроклімат, який не надто змінюється протягом року. Але на моєму дахові зміни були суттєві. І річ не тільки в безкрайому синьому небі над головою, а й у помідорах Лілі, які тижнями забезпечували мене соковитими червоними плодами, а ще в горщиках із полуницями, які іноді радували мене солоденьким. Квіти викидали бутони, квітнули та засихали. Ніжна весняна травичка поступилась місцем колючим стеблам. Листя опало. На даху вже відчувався подих зими. Літаки залишали в небі довгі білі сліди, а вранці вуличні ліхтарі ще довго світили після світанку.
Мама піднялася на дах, струсила зі своїх широких штанів краплини вологи та оглянула гостей.
— Цей твій дах просто чудовий! Ти можеш хоч сотню людей сюди запросити!
Вона обережно поставила пакет із кількома пляшками шампанського.