— До речі, — вела далі мама, — я казала тобі, яка ти смілива, що поборола себе та знову сюди піднялася?
— А я й досі не можу второпати, як ти примудрилася звідси впасти, — зауважила сестра, розливаючи напої. — Це треба бути тобою, аби впасти з такого величезного даху.
— Та вона ж була п’янюча, — нагадала мама, прямуючи до драбини. — Луїзо, а звідки в тебе стільки шампанського? На вигляд страшенно дороге.
— Від начальника.
Два дні тому ми ввечері зводили касу та невимушено теревенили. Ми взагалі почали багато розмовляти з ним відтоді, як у нього народилася дитина (я стільки знала про те, як відходили води в місіс Персіваль, що їй би це точно не сподобалося). Отоді я й розповіла йому про свої плани. Він кудись зник, наче зовсім і не чув. Я вже вирішила, що це просто чергова демонстрація його дурощів, коли раптом він вийшов із комірчини з ящиком, у якому було шість пляшок шампанського.
— Ось. Знижка шістдесят відсотків. Залишки. — Він простягнув мені ящик. — Майже задарма — забирай. Ти заробила.
Я почала бурмотіти якісь подяки, а він — щось про те, що марка не дуже й дорога і що взагалі таке вже зняли з виробництва, але вуха в нього стали яскраво-рожевими.
— Могла б хоч удати, що рада бачити мене живою. — Я простягла Тріні келихи.
— Та годі вже. Я давно виросла з того віку, коли діти хочуть бути єдиними в родині. Може, роки два як.
Підійшла мама з пачкою серветок і зашепотіла:
— Як ви гадаєте, такі серветки згодяться?
— А чого ж ні?
— Ну, будуть же Трейнори… Вони ж не використовують паперових серветок — може, треба лляні? З гербами?
— Мамо, вони їдуть на вечірку на даху в колишній офісній будівлі на сході Лондона. Думаю, вони розуміють, що срібних приборів тут чекати не випадає.
— До речі, — сказала Тріна, — я привезла ковдру Тома та зайву подушку. Думаю, час уже мені перевозити до тебе речі. А ще я завтра йду дивитися місцевий гурток для школярів.
— Як же добре, що ви, дівчата, про все домовилися. Тріно, якщо хочеш, я доглядатиму Тома — тільки скажи!
Ми ходили колами по даху, розставляючи склянки та паперові тарілки, а мама пішла по ще одну пачку непоказних серветок.
Я тихо запитала сестру:
— Тріно, а що, тато дійсно не прийде?
Сестра скривилась, і я спробувала не виказувати, як мене це засмутило.
— У них що, і досі не владналося? — продовжила я.
— Сподіваюся, що, коли я поїду, їм таки доведеться розмовляти. А зараз вони наче два боксери на ринзі. Говорять тільки до мене або Тома. Це просто бісить. Мама вдає, ніби все одно, приїде він чи ні. Але я знаю, що це не так.
— Я правда сподівалася, що він приїде.
З тієї ночі, коли в Сема стріляли, я бачилася з мамою двічі. Вона записалася на новий курс в освітньому центрі — сучасна англійська поезія — і тепер у всьому вбачала якісь символи. Десь упав листочок — неминучий розпад, пролетіла пташка — мрії та надії. Одного разу ми поїхали на поетичні читання на південному березі Темзи — вона весь вечір перебувала в неймовірному захопленні та двічі зааплодувала одна в цілковитій тиші. Після цього ми завітали в туалет того фешенебельного готелю, де вони з Марією всілись у двох чудових кріслах у гардеробній та пригостилися бутербродами. Протягом обох наших зустрічей вона ставала надзвичайно нервовою, щойно ми лишались удвох.
— Як же чудово ми проводимо час, правда? — постійно перепитувала вона так, що мені й на думку не спадало не погодитись. А потім замовкала чи починала скаржитися на неймовірні ціни на сендвічі в Лондоні.
Тріна підтягла лавку та підбила подушки, що принесла з квартири.
— Я хвилююсь за дідуся. Йому не до вподоби така напружена атмосфера. Він по чотири рази на день змінює шкарпетки та зламав уже дві кнопки на пульті від телевізора.
— Господи. А хто ж тепер про нього подбає?
Сестра з жахом в очах на мене глянула.
— Навіть на дивися на мене, — хором сказали ми обидві.
Нас перервали перші гості з «Жити далі», Суніл та Лінн. Вони піднялися драбиною і відразу ж прокоментували розміри даху та неймовірний вид на східну частину Сіті.
Лілі приїхала рівно о дванадцятій та відразу кинулась мені на шию з радісними вигуками.
— Кльова сукня! Ти маєш просто неперевершений вигляд!
Вона трохи засмагла, на обличчі з’явилося ластовиння, навіть волосся на руках вигоріло до майже білого. На ній була блакитна сукня та «гладіаторські» сандалі. Вона з явним задоволенням оглянула дах. Каміла повільно піднялася пожежними сходами за нею, вийшла на дах, поправила жакет і підійшла до нас: