— Лілі, могла б і почекати на бабусю.
— Навіщо? Ти ж не стара.
Ми з Камілою обмінялися хитрими поглядами, і тоді майже імпульсивно я кинулася до неї та поцілувала в щоку. Від неї пахло парфумами з дорогих магазинів, а волосся було зібране в бездоганну зачіску.
— Я дуже рада, що ви приїхали.
— Ти доглядала мої рослини! — Лілі вигукувала кожну репліку. — А я думала, вони всі в тебе засохнуть! О, а це що? Щось новеньке? — Вона показала на два горщики з квітами, які я купила минулого тижня, готуючись до цієї вечірки. Не хотілося купувати зрізані квіти чи щось, що може померти.
— Це пеларгонії. Не залишай їх тут узимку, — порадила Каміла.
— Можна накрити їх вовною. Ті теракотові горщики нелегко буде спустити.
— Не виживуть. Тут надто відкрита місцевість.
— Узагалі-то, — втрутилася я, — тут буде жити Том, тому ми замикаємо дах — після випадку зі мною це може бути небезпечно. Так що, може, ви хотіли б забрати квіти?..
— Ні, — відповіла Лілі, — лишимо тут. Буде приємно згадувати, як тут усе було.
Вона допомогла мені поставити стіл і розповіла про школу (їй там подобається, але доводиться багато працювати), а ще про маму, яка, вочевидь, має певні наміри щодо архітектора-іспанця Феліпе (той оселився в сусідньому будинку в Сент-Джонс-Вуд).
— Мені майже шкода Виродка. Він навіть не знає, що на нього ось-ось обвалиться.
— А ти сама як?
— Я в нормі. Життя чудове. — Вона закинула в рот чипсину. — Бабуся вмовила мене поїхати подивитися на те немовля, я казала? — У мене, мабуть, був шокований вигляд. — Знаю-знаю. Вона сказала, що я маю поводитись як доросла, тому поїхала зі мною. Вона суперкрута! Спеціально для цієї поїздки бабуся купила собі новий жакет — хоча я не маю про це знати. Думаю, це для впевненості в собі. — Вона кинула погляд на Камілу, яка розмовляла з Семом коло столика із закусками. — Узагалі мені трохи шкода дідуся. Коли він думав, що ніхто не бачить, він просто очей з неї не зводив. Йому, мабуть, шкода, що так вийшло.
— Ну і як тобі?
— Ну, дитина як дитина. Вони ж усі однакові. Хоча, думаю, вона поводилася добре. Вони ставили мені всі ті ввічливі запитання на кшталт: «Як справи в школі, Лілі? Може, ти приїдеш до нас якось у гості? Хочеш потримати свою тітку?» — удають, наче оте останнє не звучить до чорта дивно.
— І що, ти ще до них поїдеш?
— Мабуть. Вони нормальні наче.
Я глянула на Джорджину — та вела якусь ввічливу розмову з батьком. Той голосно зітхнув — він майже не відходив від неї з тієї миті, як вона приїхала.
— Він двічі на тиждень телефонує мені, щоб запитати, як справи. А Делла постійно торочить, що нам із дитиною треба «зблизитися», наче та дитина щось може, крім як їсти, волати та хезати в підгузки. — Вона скривила пику.
Я розсміялася.
— А що такого? — мовила Лілі.
— Та нічого. Просто рада тебе бачити.
— А в мене тут дещо є для тебе. — Вона витягла із сумки маленьку коробочку та простягла мені. — Побачила це на жахливому ярмарку старовини і відразу згадала про тебе.
Я обережно відкрила коробочку. Усередині на темно-синьому оксамиті лежав браслет у стилі ар-деко: довгасті намистини чорного та жовтого бурштину. Я поклала його на долоню.
— Він трохи… шалений, правда ж? Нагадав мені про…
— Колготки.
— Ага, про колготки. Цим я хочу подякувати тобі. За все. Ти, мабуть, єдина людина, якій би він міг сподобатися. Хоча мені теж подобається, так що беру свої слова назад. До твоєї сукні личить.
Я простягла їй руку, щоб вона застібнула браслет — і повільно його повернула.
— Він чудовий.
Вона копнула щось ногою на долівці й на мить стала серйозною.
— Думаю, я тобі винна — бо через мене вкрали твої коштовності.
— Ти нічого мені не винна.
Лілі набула нової впевненості в собі. Дивлячись у її очі — зовсім як у батька, — я думала про все, що вона мені дала, навіть не підозрюючи про це. А потім вона боляче стукнула мені по руці:
— Ну все, годі тут нюні розводити, бо в мене туш потече. Ходімо принесемо решту закусок. До речі, ти знаєш, що в моїй спальні висить постер із трансформерами? І з Кеті Перрі? Хто це в тебе тут живе, блін?
Приїхала решта нашої групи «Жити далі», і всі почали хто зі страхом, а хто зі сміхом видиратися на дах. Дафна нарешті вилізла та полегшено зітхнула, тримаючи Фреда за руку. Вільям легко перестрибнув через останню сходинку — Наташа закотила очі, дивлячись на це. Усім надзвичайно сподобалися кульки з гелієм на ниточках, підсвічені неяскравим світлом. Марк поцілував мою руку та сказав, що таке відбувається вперше відтоді, як він започаткував групи підтримки. Я з подивом помітила, що Наташа і Вільям багато часу проводять удвох.