— Як же я скучила за тобою, старий ти дурню! — Мама обійняла тата за шию та поцілувала. На його обличчі з’явилося неймовірне полегшення. Тато опустив обличчя на мамине плече, узяв її за руки, наче маленький хлопчик, і почав вкривати поцілунками її волосся.
— Буе, — почувся голос Тома.
— І що, мені не треба буде…
Мама погладила його по щоці.
— Скасуємо твій запис.
Тато розслабився.
— Ну, — почала я, коли переполох стих, а, судячи з червоного обличчя місіс Трейнор, Лілі пояснила, на що саме мій батько планував піти заради кохання, — у всіх є що випити? Може, тоді почнемо?
Усі відсміялися з татового жесту, потім Трейнорам знадобилося терміново змінити немовляті підгузок, потім з’ясувалося, що Том кидав яєчні сендвічі на балкон містера Ентоні Ґардінера (і його новенький дизайнерський шезлонг, яким він замінив колишній), — так минуло ще двадцять хвилин, перш ніж на даху знову запала тиша. Хтось почав проглядати свої шпаргалки та прокашлюватись, готуючись до промови. Тим часом слово взяв Марк. Він виявився вищим, ніж я думала, — коли я його бачила раніше, він завжди сидів.
— Вітаю всіх! Перш за все, я хотів би подякувати Луїзі за те, що вона запропонувала це чудове місце для прощальної зустрічі нашої групи. Є щось символічне в тому, що ми вознеслися так близько до небес… — Він зробив паузу, поки всі сміялися. — Таку церемонію ми проводимо щороку, але вперше на ній присутні й інші люди — думаю, це добре, що ми щиро приймаємо друзів, бо всі присутні знають, як важко втратити кохану людину. Так що офіційно приймаю всіх у нашу групу!
Джейк стояв за плечем свого батька — світловолосого чоловіка з ластовинням. Я ніяк не могла на нього дивитись і не думати про те, що він плаче після сексу з кожною жінкою. Після слів Марка він простяг руку та пригорнув сина до себе. Джейк упіймав мій погляд і закотив очі, але всміхнувся.
— Наша група називається «Жити далі», але ніхто не може жити далі, не озираючись у минуле. Усі ми йдемо далі, але з нами завжди лишаються ті, кого ми втратили. Ми створили нашу маленьку групу для того, щоб допомогти всім зрозуміти: це не тягар, який неможливо нести, який утримує нас на місці, а скоріше дар. На наших зустрічах ми ділилися спогадами та печаллю, нашими маленькими перемогами — усе для того, щоб зрозуміти, що сумувати — це нормально. Відчувати себе покинутим — це нормально. Сердитися — це нормально. Нормально відчувати весь спектр почуттів, яких не розуміють інші. Навіть якщо це триває довго. Кожен проходить власний шлях. І ніхто не може бути засуджений.
— Крім печива, — пробурчав Фред. — Я б засудив оте «Печиво до чаю», воно було огидне.
— Спочатку в це, може, й складно повірити, але всі ми рано чи пізно радітимемо з того, що люди, про яких ми говоримо та за якими сумуємо, були тут, серед нас. І неважливо, як довго вони були в нашому житті, шість місяців чи шістдесят років, — нам дуже пощастило з ними. — Він кивнув. — Пощастило.
Я глянула навколо на обличчя людей, до яких звикла, яких полюбила, — уважні, серйозні. Заплющила очі та згадала Вілла: його обличчя, усмішку, сміх. Подумала про те, яку ціну заплатила за кохання до нього. І про те, скільки він мені дав.
Марк обвів поглядом усіх нас. Дафна нишком витерла очі.
— Так ось, за нашою традицією, зараз треба сказати декілька слів про те, на якій емоційній ноті ми завершили курс. Багато не треба — просто декілька слів, щоб закрити двері в цю невеличку подорож. І це не обов’язково. Але я був би радий щось почути.
Члени групи обмінялися ніяковими поглядами та посмішками — здавалося, ніхто не наважиться сказати ані слова. Потім Фред ступив крок уперед, розправив хусточку в кишені на грудях і трохи вирівняв спину.
— Джиллі, я хочу подякувати тобі. Ти була просто неймовірною дружиною — і ті тридцять вісім років я був найщасливішим чоловіком у світі. Кохана, я щодня сумуватиму за тобою.
Потім він дещо ніяково відступив назад, і Дафна самими губами прошепотіла:
— Дуже мило, Фреде.
Потім поправила свій шовковий шарф та вийшла вперед:
— Я б хотіла… вибачитися перед Аланом. Ти був дуже добрим чоловіком. Шкода, що ми не могли бути чесними одне з одним у всьому. Шкода, що я не змогла допомогти. Сподіваюся… сподіваюся, що, хай би де ти зараз був, ти знайшов собі там хорошого друга.
Фред поплескав Дафну по руці.
Джейк потер шию, ступнув на крок уперед, почервонів та повернувся до свого батька.
— Мамо, ми обидва сумуємо за тобою. Але ми стараємося. Не хвилюйся за нас.
Батько обійняв його, поцілував у маківку та на мить щільно заплющив очі. Вони із Семом обмінялись усмішками, в яких було розуміння.