— Де, чорт забирай, ти була? У школі всі просто шаленіють! Тато їздить по всьому району, розшукуючи тебе! Ми думали, тебе вбили! Де ти була?
— Він мені не тато.
— Облиш свої жарти, юна леді. Ти не можеш просто зайти сюди, наче нічого не сталося! Ти що, не розумієш, якого клопоту нам завдала? Я півночі просиділа з твоїм братом, а потім так і не змогла заснути, бо хвилювалася через тебе. Мені довелося скасувати поїздку в гості до бабусі Готон, бо ми не знали, що з тобою.
Лілі спокійно дивилася на неї.
— Ви нечасто переймаєтеся, що зі мною.
Жінка від злості заклякла. Вона була дуже стрункою — мені здалося, що це від екзотичних дієт чи несамовитих фізичних навантажень. Волосся було красиво й дорого підстрижене й пофарбоване — так, що й не скажеш, що це ненатуральний колір. Джинси на ній, як я зрозуміла, були дизайнерські. Її видавало тільки обличчя: неймовірно стомлене, хоч і гарно засмагле.
Вона різко повернулася до мене:
— Це у вас вона була?
— Так, але…
Вона оглянула мене з голови до ніг — і, вочевидь, їй не надто сподобалось побачене.
— Ви знаєте, скільки проблем завдали нам? Ви взагалі уявляєте, скільки їй років? Що взагалі ви хочете від такої дівчини? Вам же вже, мабуть, за тридцять?
— Узагалі-то, я…
— Тобто ось у цьому справа? — звернулася вона до дочки. — У тебе стосунки з цією жінкою?
— Ой, мамо, та замовкни вже! — Лілі знов заволоділа ананасами й доїдала їх. — Це не те, що ти думаєш. Вона ні в чому не винна. — Дівчина на мить замовкла, щоб з’їсти останній шматочок. Може, для більшої драматичності. — Вона доглядала мого батька. Мого справжнього батька.
Таня Готон-Міллер сиділа, спираючись на численні подушки кремового дивана, та мішала ложкою каву. Я притулилася на іншому кінці дивана, роздивляючись здоровенні свічки «Диптік» та художньо розкладені журнали «Інтер’єр». Я боялася спертися на спинку, як вона, бо мені здавалося, що обов’язково розіллю каву собі на коліна.
— Звідки ви знаєте мою дочку? — спитала вона втомлено. У неї на безіменному пальці красувалися два діаманти — я таких великих у житті не бачила.
— Вона просто прийшла до мене додому. Я й гадки не мала, хто вона.
Якусь мить жінка обдумувала це.
— І ви доглядали Вілла Трейнора?
— Так. До самої його смерті.
Запала недовга пауза, протягом якої ми обидві уважно розглядали стелю: просто над нашими головами щось гучно бабахнуло.
— Мої сини, — зітхнула вона. — У них є проблеми з поведінкою.
— Вони від…?
— Вони не від Вілла, якщо ви про це.
Знову тиша. Ну, якщо можна назвати це тишею, бо на другому поверсі несамовито волали. Знову якийсь удар — і тепер уже тиша, але якась лиховісна.
— Місіс Готон-Міллер, — звернулася я. — Це правда? Лілі — дочка Вілла?
Вона трохи підняла підборіддя.
— Так.
Мене раптом почало трусити, і я вирішила, що краще поставити каву на столик.
— Не розумію. Як… я не розумію…
— Усе досить просто. Ми з Віллом зустрічалися, коли вчилися на останньому курсі університету. Звичайно, я була до нестями в нього закохана. Усі були в нього закохані. Щоправда, я можу впевнено сказати, що почуття були взаємні. — Вона легенько всміхнулась і наче чекала, що я щось скажу.
А я не могла нічого сказати. Як міг Вілл не сказати мені, що в нього є дочка? Після всього, що нам довелося пережити?
Таня вела далі:
— Ми з ним були найкращою парою групи. Бали, прогулянки на човнах, поїздки кудись на вихідні — ну, ви знаєте, як це буває. Ми з Віллом — ну, ми були чи не всюди. — Вона розповідала так, наче ця історія й досі є для неї не минулим, а чимось, що знов і знов прокручують у голові. — А потім, під час випускного балу, мені довелося на якийсь час поїхати допомагати подрузі, Лізі, — у неї були неприємності. А коли повернулася — Вілла ніде не було. Я гадки не мала, куди він зник. Я чекала на нього, здавалося, вічність — по всіх приїжджали машини, а його все не було. Зрештою до мене підійшла якась знайома і сказала, що Вілл уже поїхав — з дівчиною на ім’я Стефані Лудон. У тієї Стефані Лудон давно були плани щодо Вілла. Спочатку я навіть не повірила, але поїхала до її будинку. Можете повірити: о п’ятій ранку він і дійсно вийшов з її дверей, а потім вони стояли на ґанку й цілувалися так, наче їм було взагалі все одно, чи побачить їх хтось. Коли я вийшла з машини і вони мене побачили, у нього навіть не стало совісті посоромитися. Він просто сказав, що немає причин сприймати це занадто вже емоційно, бо ми все одно б розійшлися після випуску. Навчання скінчилось, і це стало для мене полегшенням — бо хто ж хоче бути «тією дівчиною, яку покинув Вілл Трейнор»? Але мені було важко пережити це, бо наш розрив став для мене громом серед ясного неба. Потім він почав працювати в Сіті — і я написала йому та запропонувала зустрітися, щоб хоча б поговорити та з’ясувати, що, в біса, між нами сталося. Я ж вважала, що ми з ним були щасливі, розумієте? А він просто наказав секретарці прислати мені листівку: співчуваю, але розклад Вілла надзвичайно завантажений, на жаль, він не має часу і бажає вам усього найкращого. Усього найкращого. — Вона скривила обличчя.