— Я не можу. Просто не можу.
Лілі схопила мене коло дверей.
— Можна пожити в тебе?
— Що?
— У твоїй квартирі? Я не можу тут залишатися.
— Лілі, я не думаю…
— Ну тільки сьогодні… Будь ласка.
— О, я вас прошу. Нехай вона залишається у вас — день чи два. Вона складе вам чудову компанію. — Таня махнула рукою. — Ввічлива, дбайлива, завжди допоможе. Просто мрія! — Її обличчя раптом задерев’яніло. — Подивимося, що з того вийде. Ви знаєте, що вона п’є? Курить у квартирі? Що її не допускали до занять у школі? Вона ж розповідала, так?
Лілі мала такий вигляд, наче чула все це вже мільйони разів.
— Вона навіть не приїхала на іспити. Ми все для неї робимо: вихователі, репетитори, найкращі школи. Френсіс ставиться до неї як до рідної дочки. А вона просто плює на все. У чоловіка зараз проблеми в банку, у хлопців теж негаразди з поведінкою, а вона ні на йоту не робить нам життя простішим.
— Та тобі взагалі звідки знати? Я півжиття з нянечками. А коли народилися хлопці — ви взагалі відправили мене в пансіон.
— Я не могла з вами всіма впоратися! Я робила, що могла!
— Ти робила, що хотіла. А хотіла ти наново збудувати свою чудову родину — тільки без мене! — Лілі знов до мене повернулася. — Будь ласка? Хоч на трохи? Я обіцяю, я не буду завдавати клопоту, я буду допомагати.
Треба було відмовити. Я знала, що треба. Але я була страшенно зла на ту жінку. На якусь мить я відчула, що мушу зробити те, чого Вілл зробити не зміг.
— Добре, — згодилася я. — Збирай речі. Я почекаю внизу. — Повз мою голову пролетіло якесь створіння з «Лего», що безліччю шматочків упало коло моїх ніг.
Решта дня минула наче в тумані. Ми винесли коробки з моїми речами з вільної спальні та влаштували там їй кімнату або щось хоч трохи менш схоже на комору. Я повісила жалюзі, до яких довго не доходили руки, принесла лампу й вільну тумбочку. Купила розкладачку, яку ми разом занесли нагору сходами, а також стійку для одягу, нову пухову ковдру та наволочки. Їй ніби подобалося, що в неї є якась мета, і її зовсім не турбувало, що вона переїжджає до когось, з ким ледь знайома. Того вечора я з якимось дивним сумом дивилася, як вона розкладає свої речі у вільній кімнаті. Якою ж нещасною має бути дитина, щоб хотіти проміняти всю ту розкіш на кімнату, більше схожу на ящик із розкладачкою та хиткою стійкою замість шафи?
Я приготувала пасту, почуваючись дещо дивно через те, що є для кого готувати. Потім ми разом дивилися телевізор. О пів на дев’яту задзвонив її телефон, і вона попросила аркуш та ручку.
— Тримай. — Вона простягла мені аркуш. — Це мамин мобільний. І вона просить твій номер і адресу — на випадок чогось непередбачуваного.
Майнула гадка: як надовго вона надумала лишити Лілі в мене?
О десятій я, виснажена, сказала, що йду спати. Вона ще дивилася телевізор, сидячи по-турецькому на дивані та спілкуючись із кимось на своєму ноутбуці.
— Не сиди довго, добре? — У моєму виконанні це прозвучало якось фальшиво, наче хтось удає дорослого.
Лілі не відводила очей від телевізора.
— Лілі?
Вона підвела на мене очі, наче щойно помітила, що я взагалі тут.
— О, до речі, я хотіла сказати. Там була я.
— Де там?
— На даху. Коли ти впала. І то я викликала швидку.
Я раптом побачила її обличчя там, у темряві. Ті великі очі та бліду шкіру.
— Що ти взагалі там робила?
— Я знайшла твою адресу. Удома всі просто збожеволіли, і я вирішила дізнатися про тебе трохи більше, перш ніж говорити з тобою. Я прийшла сюди та побачила, що зможу піднятися на дах по пожежній драбині — а в тебе світилося. Я просто чекала, правда. Але коли ти піднялася на дах і почала вештатися по парапету, я раптом подумала, що налякаю тебе, якщо щось скажу.
— Таки налякала.
— Ага. Але я не хотіла. Я взагалі думала, що вбила тебе. — Вона нервово розсміялася.
Ми з хвилину сиділи в тиші.
— Усі думають, що я стрибнула.
Вона глянула на мене.
— Правда?
— Ага.
Якусь мить вона обдумувала це.
— Це через те, що сталося з татом?
— Так.
— Ти сумуєш за ним?
— Щодня.
Вона замовкла. Зрештою сказала:
— Коли в тебе наступний вихідний?
— У неділю, а що? — Я поринула кудись у свої думки.
— Може, поїдемо у твоє містечко?
— Ти хочеш поїхати у Стортфолд?
— Я хочу побачити, де він жив.