— Та мені наче здається, мама в нормі. — Я сьорбнула чаю і відчула легенький докір совісті, бо мама на кухні мила посуд.
Він глянув на мене скоса.
— Вона вже три тижні не голить ніг. Три тижні, Лу! Чесно тобі кажу, мене дрижаки пробивають, коли ті ноги мене торкаються. Я дві ночі вже сплю на дивані. Я не знаю, Лу. Чому люди просто не можуть бути щасливі з того, що мають? Твоя мама була щаслива. Я щасливий. Ми знали наші ролі: я ходжу з волохатими ногами, а вона — у гумових рукавичках. Усе просто.
У саду Лілі намагалася навчити Тома імітувати пісні пташок за допомогою товстої травинки. Він тримав її великим пальцями, але, крім слини, нічого не виходило — може, через нестачу чотирьох зубів.
Якийсь час ми сиділи у відносній тиші, слухаючи ті спроби пташиного співу, свист дідуся та гавкіт сусідського собаки, який просився, щоб його впустили. Я раділа з того, що я вдома.
— Як там містер Трейнор? — запитала я.
— О, в нього все чудово. Я казав, що він буде батьком?
Я обережно повернулася до нього у шезлонгу.
— Що, правда?
— Ну, не з місіс Трейнор. Вона поїхала з того будинку відразу після… ну, ти розумієш. Він тепер із тією, рудою, — я забув ім’я.
— Делла, — раптом згадала я.
— Саме так. Вони наче давно вже знайомі, але дитина та все таке для них стало справжнім сюрпризом. — Тато відкрив собі ще одне пиво. — Він наче щасливий. Думаю, добре, що в нього буде син або дочка. Буде на кому зосередити увагу.
Якась частина мене хотіла його засудити. Але я могла легко уявити, як йому хотілося створити щось хороше з усього, що сталося. Як йому хотілося будь-що видряпатися назад.
«Вони разом тільки через мене», — часто говорив Вілл.
— Як, гадаєш, він поставиться до Лілі?
— І гадки не маю, сонечко. — Тато на мить задумався. — Думаю, він буде щасливий. Це ж наче він отримає назад частинку свого сина, так?
— А місіс Трейнор?
— Я не знаю, дитинко. Я навіть не знаю, де вона зараз живе.
— Лілі… з нею непросто.
Тато вибухнув реготом.
— І хто це каже! Та ви з Тріною доводили нас до сказу своїми хлопцями, своїм вештанням ночами бозна-де, своїми розбитими серцями. Нарешті ти сама хоч щось із цього відчуєш. — Він знову засміявся та відпив пива. — Це хороші новини, сонечко. І я радий, що ти тепер не сама в тій своїй квартирі.
Травинка Тома нарешті видала щось схоже на крик пташки, і він засяяв від радості, переможно здіймаючи руку з травинкою в небо.
Ми підняли великі пальці, вітаючи його.
— Тату, — сказала я, і він повернувся до мене. — Ти ж знаєш, що я в порядку?
— Знаю, люба. — Він легенько вдарив мене по плечу. — Але хвилюватися — це моя робота. Я буду хвилюватися, аж доки не стану надто старий, щоб підвестися з крісла. — Він оглянув шезлонг. — А це може статися швидше, ніж мені б хотілося.
Ми поїхали майже о п’ятій. Усі махали нам у дзеркалі заднього огляду — тільки Тріна стояла, схрестивши руки на грудях та хитаючи головою.
Коли ми повернулися додому, Лілі зникла на даху. Я з того випадку більше туди не ходила: спочатку виправдовувалася, що навесні сходи надто слизькі через дощ і навіть не слід намагатись, а потім — що через усі ті горщики із засохлими рослинами мене замучить совість. Насправді ж мені просто було страшно. Сама лише думка про те, щоб туди піднятися, змушувала моє серце важко гупати. Мені було дуже легко згадати те відчуття світу, що зник під моїми ногами — наче хтось висмикнув з-під мене килимок.
Я дивилася, як вона вилазить на пожежну драбину у вікно, і крикнула їй повертатися за двадцять хвилин. Коли минуло двадцять п’ять, я почала хвилюватися. Я гукнула у вікно, але у відповідь почула тільки шум машин. За тридцять п’ять хвилин я з прокльонами почала вилазити через вікно в коридорі на пожежну драбину.
Стояв теплий літній вечір, і дах пашів теплом. Десь унизу місто по-недільному ліниво ворушилося дорожнім рухом. Багато де з відчинених вікон було чути музику. На розі вулиць гиготіли групки молоді. Звідкись здалеку пахло барбекю, яке хтось смажив на даху.
Лілі сиділа на перевернутому горщику з-під квітки та дивилась на Сіті. Я стала, спираючись спиною на резервуар з водою. Щоразу як вона схилялась ближче до краю, мене охоплювала хвиля паніки, і я намагалася її подолати.
Не треба було мені сюди підійматися. Я відчувала, як дах починає нахилятися піді мною, наче палуба корабля. Я повільно дійшла до залізної лави та опустилася на неї. Моє тіло точно знало, як це — стояти на краю. І яка неймовірно тонка межа відділяє твердь життя від одного поруху, який може все скінчити, — її можна виміряти найменшими одиницями, грамами, міліметрами, градусами. І від цього знання в мене на шиї волосся ставало дибки.