— Доброго дня. Ви, певно, Луїза? Дуже приємно з вами познайомитися.
Її яскраве руде волосся було забране заколкою. Рукави блакитної сорочки були закачані, і я бачила, що зап’ястки трохи набрякли. Неможливо також оминути увагою каблучку з величезним діамантом на пальці, і мене вкололо болем, коли я спробувала уявити, як то було для місіс Трейнор.
— Вітаю, — промовила я, маючи на увазі її живіт. Я ще щось хотіла додати до цього, але не могла придумати, що саме доречно сказати вагітній жінці. Які слова взагалі вживають? «Велика»? Чи, навпаки, «невелика»? «Охайна»? «Квітуча»? Може, є якісь спеціальні евфемізми, призначені саме для того, щоб замаскувати оте «Чорт забирай!», що загрожує зірватися з язика.
— Дякую. Для нас це стало сюрпризом, але неймовірно приємним. — Вона відвела від мене погляд, продовжуючи стежити за Лілі та містером Трейнором.
Він і досі однією рукою тримав руку Лілі та трохи погладжував її другою, розповідаючи про дім, де багато поколінь жила його родина.
— Як щодо чаю? — запропонувала Делла. А потім окремо: — Стівене, чаю?
— Із задоволенням, люба, дякую. Лілі, ти п’єш чай?
— Можна мені соку, будь ласка? Чи води? — усміхнулася Лілі.
— Я вам допоможу, — запропонувала я Деллі. Містер Трейнор почав показувати Лілі своїх предків на портретах на стіні: там у когось ніс, схожий на її, а тут волосся такого ж кольору.
Делла ще на кілька секунд затримала на них погляд — і мені здалося, що я побачила тінь тривоги на її обличчі. Вона впіймала мій погляд і швидко всміхнулася, як людина, що соромиться показувати свої почуття стороннім людям.
— Дуже мило з вашого боку, дякую.
Ми крутились одна навколо одної в кухні, дістаючи молоко, цукор, заварник та обмінюючись ввічливими репліками щодо печива. Я дістала з шафи чашки, до яких Деллі важко було нахилятись, і поставила їх на стіл. Чашки теж були нові — я відразу помітила. З геометричним дизайном, за останньою модою — уже не стара порцеляна з тендітними дикими квітками та травами зі складними латинськими назвами, яка подобалася її попередниці. Тут наче відбувалося швидке й безжальне нищення всіх слідів тридцятивосьмирічного перебування місіс Трейнор.
— Дім став дуже… милим. Інакшим, — зауважила я.
— Так. Річ у тому, що багато меблів Стівен втратив під час розлучення, тому нам довелося дещо тут змінити. — Вона потяглася по банку з чаєм. — Він втратив речі, які багато поколінь належали родині. Вона забрала все, що змогла. — Делла кинула на мене погляд, щоб переконатися, чи можна вважати мене союзницею.
— Я не розмовляла з місіс… Камілою відтоді, як Вілл… — Я раптом відчула себе зрадницею.
— Стівен казав, що ця дівчина просто прийшла до вас додому? — Вона ввічливо всміхалася.
— Так. Це страшенно мене здивувало. Але я говорила з матір’ю Лілі, і вона… вона, вочевидь, була якийсь час близька з Віллом.
Делла вперлася рукою собі в поперек і повернулася по чайник. Мама казала мені, що в неї було невелике адвокатське бюро в містечку недалеко звідси. «Виникають певні питання щодо жінки, яка не вийшла заміж до тридцяти, — сказала мама і, кинувши погляд у мій бік, швидко виправилася, — тобто до сорока. До сорока».
— То як ви думаєте, чого вона хоче?
— Перепрошую?
— Чого вона хоче? Дівчинка.
Я чула, як Лілі з дитячим інтересом ставить містерові Трейнору якісь запитання, і мені схотілося її захистити.
— Я не думаю, що вона чогось хоче. Вона щойно дізналася про свого справжнього батька і просто хоче познайомитися з його родиною. Зі своєю родиною.
Делла нагріла заварник, відміряла потрібну кількість чаю (не точно — так робила й місіс Трейнор) і почала повільно заливати окропом, намагаючись не бризнути на себе.
— Ми зі Стівеном уже давно кохаємо одне одного. У нього… у нього були важкі часи. І було б… — вона дивилась кудись убік, поки говорила, — було б недоречно ускладнювати його життя тепер.
— Я не думаю, що Лілі хоче ускладнити життя йому чи вам, — обережно почала я. — Вона має право знати свого дідуся.