Мене також турбувало те, що я так раптово пішла тоді з кав’ярні, де ми сиділи з Семом. Тепер мені здавалося, що я повелася надто емоційно та чудернацьки — не треба так тікати від людей. Я, мабуть, здалася йому саме такою людиною, якою намагалася не бути. Наступного разу, вирішила я, зустрінуся з ним після чергової сесії «Жити далі» та буду поводитися спокійно. Скажу «привіт» і загадково всміхнуся, як нормальна людина не в депресії.
Робота ледь тяглася. Прийшла нова дівчина — Віра, з Литви. Вона всю роботу виконувала з такою дивною напівусмішкою, наче знала, що недалеко скинули бомбу. Чоловіків називала виключно «брудними, брудними потворами» — звичайно, коли не чув Річард.
Він же взяв собі за звичку щоранку мотивувати нас «бесідою», після якої нам треба було стрибати, бити кулаками в повітря і кричати «ТА-А-А-А-АК!» Від цього в мене завжди збивалася перука, і він сердився — можна подумати, це моя провина, а не природна властивість нейлонових перук (а моя ще й погано сиділа). Щоправда, перука Віри залишалася нерухомою. Може, просто боялася падати.
Одного вечора після роботи я навіть сіла за комп’ютер і почала читати в інтернеті про проблеми підлітків — усе думала, чи можу якось зарадити тому, що сталося на вихідних. Багато писали про гормональні сплески, але не було жодної поради, що робити, коли шістнадцятирічна дівчина знайомиться з родиною свого померлого батька-квадриплегіка. О пів на одинадцяту я зрозуміла, що це марно. Я оглянула кімнату — майже половина мого одягу й досі лежала в коробках. Я пообіцяла собі цього тижня щось із цим зробити, повірила в це та лягла спати.
О пів на третю мене розбудив гуркіт — хтось намагався виламати мої вхідні двері. Я вилізла з ліжка, схопила швабру та приклала око до вічка. Серце шалено калатало в грудях.
— Я викличу поліцію! — закричала я. — Чого вам треба?
— Це Лілі, хей!
Я відчинила двері, і вона, сміючись, завалилась у мою квартиру в хмарі цигаркового диму та з розмазаною косметикою на обличчі.
Я загорнулась у халат і зачинила за нею двері.
— Господи, Лілі! Середина ночі!
— Ти хочеш піти на танці? Я подумала, може, підемо? Я люблю танцювати. Хоча це не зовсім правда — я люблю танцювати, але прийшла не тому. Мама мене не впустила. Вони поставили нові замки. Уявляєш?
Мені хотілося відповісти, що уявити це неважко: у мене о шостій уже мав дзвонити будильник.
Лілі важко сперлася на стіну.
— Вона навіть не відчинила мені. Просто кричала через поштову щілину, наче я якась… якась волоцюга! Так що я краще побуду в тебе. Ну або можемо піти на танці. — Вона промайнула повз мене до музичної системи та ввімкнула її мало не на повну потужність. Я кинулася вимкнути, але вона схопила мене за руку.
— Ну ж бо, Луїзо, потанцюймо! Я навчу тебе крутих рухів. Ти весь час така сумна! Дозволь собі розважитися! Давай!
Я вирвала свою руку та натиснула кнопку звуку. Коли я повернулася, Лілі вже зникла у вільній кімнаті, де, гойдаючись, упала на розкладачку обличчям у подушку.
— Господи, це ліжко просто жахливе.
— Лілі! Ти не можеш так приходити сюди — та Господи ж Боже!
— Та я на хвилиночку… — долетіла до мене придушена відповідь. — Я правда на хвилиночку. Я зараз піду на танці. Ми йдемо на танці.
— Лілі, мені завтра на роботу.
— Я люблю тебе, Луїзо. Я казала? Я тебе справді люблю. Ти єдина…
— Ти не можеш так ввалюватись у мою квартиру…
— Ммф… диско-сон…
Вона не рухалася. Я торкнулася її плеча.
— Лілі… Лілі…
Легеньке хропіння.
Я зітхнула, почекала кілька хвилин, потім зняла з неї рвані балетки та витягла з кишень цигарки, телефон і зім’яту п’ятірку. Мені довелося перевернути її на бік і сісти поруч — бо, по-перше, о третій ночі після такого я більше не засну, а по-друге, вона може задихнутися.
Лілі спала з мирним обличчям. Її насторожений похмурий погляд і збуджена тривожна посмішка перетворилися на щось надзвичайно прекрасне. Волосся розсипалося по плечах. Я просто не могла сердитися на неї, хоч як божевільно вона поводилася. Я постійно згадувала той біль на її обличчі в неділю. Лілі була абсолютною моєю протилежністю: вона не носила в собі біль, не тримала його. Її біль вихлюпувався назовні — вона напивалась і бозна-що ще робила, щоб забути це. Вона більше схожа на свого батька, ніж я думала.