«А що б ти зробив, Вілле?» — подумки запитала я.
Але, як і тоді з ним, я й цього разу не знала, як їй допомогти. Не знала, як полегшити ситуацію для неї.
Згадалися слова сестри: «Ти ж знаєш, що не зможеш із цим упоратися». І в ті тихі передсвітанкові години я сиділа й ненавиділа її за те, що вона мала рацію.
У нас утворилася рутина: кожні декілька днів Лілі з’являлася на моєму порозі. Але щоразу неможливо було передбачити, яку саме Лілі я побачу: маніакально веселу, яка кличе мене піти в якийсь ресторан, подивитися на чудового котика на паркані на вулиці чи пропонує влаштувати танці в моїй вітальні під музику якогось нового гурту; або ж пригнічену, недовірливу Лілі, яка кивала мені замість вітання і потім вкладалася на диван перед телевізором. Іноді вона щось питала про Вілла: які передачі йому подобалися? (Він майже не дивився телебачення, надавав перевагу кіно.) Які фрукти він любив? (Виноград без кісточок, червоний.) Коли він востаннє сміявся? (Він нечасто сміявся. Але його усмішка… я й досі легко можу її уявити: блиск рівних зубів та іскри в очах.) Не знаю, чи подобалися їй мої відповіді.
Кожні днів десять приходила п’яна Лілі (або навіть гірше — я не знаю, під чим вона була). Вона грюкала у двері посеред ночі, ігнорувала мої протести щодо часу на годиннику і того, що я не висипаюся. Вона ввалювалась у квартиру з розмазаною тушшю та в одному черевику, падала на розкладачку й відмовлялася вранці вставати.
Думаю, в неї не було ніяких захоплень, друзів теж було мало. Вона могла легко підійти до будь-кого на вулиці та попросити про послугу з невимушеністю та безтурботністю невихованої дитини. При цьому вона не брала слухавку та була переконана, що нікому не подобається.
Більшість приватних шкіл розпустила учнів на літні канікули, тому я запитала, де вона буває, коли не в мене чи в матері. Після короткої пауза вона повідомила: «У Мартіна». Коли я запитала, чи той Мартін її хлопець, вона скривила мені ту універсальну пику, яку підлітки завжди корчать, коли дорослі кажусь щось не просто тупе, а огидне.
Іноді вона сердилась, іноді поводилася грубо. Але я ніколи не могла їй відмовити. Вона поводилася непередбачувано, але я відчувала, що моя квартира для неї — тиха гавань. Я почала шукати відповіді: намагалася читати повідомлення в телефоні (під паролем), шукала в кишенях наркотики (їх не було — якщо не враховувати той єдиний косяк). А одного разу вона прийшла заплакана та п’яна, а під будинком ще сорок хвилин без упину сигналила машина — аж доки один із сусідів не спустився і не тріснув у лобове скло так сильно, що водій мусив поїхати.
— Слухай, я не засуджую тебе, але це не дуже добре — напиватися до такого стану, що вже й не знаєш, що робиш, — сказала я якось уранці, готуючи нам каву.
Лілі проводила зі мною так багато часу, що я вже навіть звикла до такого життя: купляла їжу на двох, прибирала гармидер, що вчинила не я, робила вдвічі більше гарячих напоїв і щільно зачиняла двері ванної, щоб не чути того «О Господи, який жах!»
— А говориш, наче засуджуєш. Хіба оце твоє «не дуже добре» — не засудження?
— Я серйозно.
— А я хіба кажу тобі, як треба жити? Я кажу тобі, що твоя квартира вганяє в депресію, а одягаєшся ти як людина, яка втратила волю до життя, — звісно, коли ти не в порнокостюмі кульгавого ельфа. Кажу? Кажу? Ні. Я тобі нічого не кажу. Просто дай мені спокій.
Я хотіла розповісти їй. Розповісти, що сталося зі мною дев’ять років тому, коли я забагато випила. Як моя сестра мене, босу та в сльозах, вела додому пізно вночі. Але вона б сприйняла це з тією самою дитячою зневагою, що й інші мої одкровення. Та і я все одно змогла це розповісти тільки одній людині, а його більше не було.
— І це некрасиво будити мене посеред ночі — мені ж рано вставати на роботу.
— Тоді дай мені ключ. Так я не буду тебе будити. — Вона переможно усміхнулася. Її усмішка була такою рідкістю і так діяла, що я, сама того не усвідомлюючи, дала їй ключ. І вже знала, що б сказала моя сестра, якби про це довідалася.
З містером Трейнором я спілкувалася двічі. Він стурбовано розпитував, як почувається Лілі і що взагалі вона планує робити зі своїм життям.
— Вона розумна дівчинка. Недобре, що вона кинула школу в шістнадцять. Її батьки зовсім нічого не кажуть із цього приводу?
— Та вони наче не дуже багато говорять із нею.