Я хотіла відповісти щось дотепне, але він мав рацію. Сказати було нічого.
— Ми з тобою ходимо колами навколо чогось.
— А ти дуже відвертий.
— Здається, тебе це збентежило.
— Ні. — Я глянула на нього. — Ну, може, трошки.
За нашими спинами ворона з шумом злетіла, скаламутивши крилами спокійне повітря. Мені раптом захотілося поправити волосся, але замість того я випила ще пива.
— Ну добре. Ось тобі питання. Скільки треба часу, щоб пережити смерть? Смерть когось, кого ти любив?
Не знаю, чому я це спитала про це. З огляду на обставини, це був жорстокий удар. Може, я злякалася, що ввімкнеться режим компульсивного бабія.
Очі Сема розширилися.
— Ого. Ну… — Він утупився в чашку, а потім перевів погляд на темні поля. — Я взагалі не думаю, що це можна пережити.
— Життєствердна відповідь.
— Та ні, правда. Я багато про це думав. Можна навчитися із цим жити — жити з ними. Вони ж нікуди не зникають, навіть якщо вони більше й не живі. Звісно, потім уже немає такого страшного гнітючого горя, яке засмоктує тебе і примушує плакати в незручних місцях, сердитися на ідіотів навколо, які чомусь живі, тоді як кохана людина — ні. До цього поступово звикаєш, вчишся жити навколо цієї діри. Я не знаю. Стаєш бубликом — тоді як був булочкою.
На його обличчі з’явилася така печаль, що я відчула себе винною.
— Бубликом…
— Дурне порівняння, — сказав він з напівусмішкою.
— Я не хотіла…
Він труснув головою, глянув на траву під ногами, потім на мене.
— Ну що ж, давай я відвезу тебе додому.
Ми пішли через пасовище до його мотоцикла. Стало прохолодно, і я обхопила себе руками. Він помітив і віддав мені свою куртку, запевняючи, що йому і так буде нормально. Вона була важка і якась дуже чоловіча. Я докладала зусиль, щоб не відчувати її запаху.
— Ти до всіх своїх пацієнток так клеїшся?
— Тільки до живих.
Я засміялася — неочікувано та голосніше, ніж хотіла.
— Взагалі-то нам не можна запрошувати пацієнтів на побачення. — Він простягнув мені шолом. — Але ти наче як більше не моя пацієнтка.
Я взяла шолом.
— Так у нас і не справжнє побачення.
— Правда? — Він дещо філософськи кивнув, поки я залазила на сидіння. — Ну добре.
11
Того тижня Джейк не прийшов на чергову зустріч «Жити далі». Дафна розповідала, що не може відкривати банки, бо більше немає чоловіка на кухні, а Суніл — про те, як важко розділити речі брата між усіма іншими братами та сестрами. А я все чекала, коли ж відчиняться важкі червоні двері в кінці холу. Я виправдовувалась тим, що переживаю за хлопця, якому треба було комусь розповісти про свої почуття щодо поведінки батька. Буцімто я зовсім не хотіла побачити Сема коло його мотоцикла.
— А в тебе є якісь повсякденні дрібниці, які викликають проблеми, Луїзо?
Мабуть, Джейк вирішив більше не приходити. Може, дійшов думки, що йому це більше не треба. Усі казали, що люди час від часу кидають групу. І це буде кінець — я ніколи більше не побачу їх обох.
— Луїзо? Повсякденні дрібниці?
А я думала про те пасовище, про охайний вагончик, про те, як Сем ходив усюди з курчам під рукою — наче носив важливу посилку. Пір’ячко курчати було таке м’якеньке…
Дафна штурхнула мене ліктем.
— Ми тут говоримо про повсякденні дрібниці, які примушують знов переживати втрату, — підказав Марк.
— Мені не вистачає сексу, — зізналася Наташа.
— Так це й не дрібниця, — відповів Вільям.
— Ви не знали мого чоловіка, — почувся смішок Наташі. — Жахливий жарт. Пробачте мені. Я не знаю, що на мене найшло.
— Хороший жарт, — підбадьорив її Марк.
— В Олафа там усе було як треба. Навіть більше. — Наташа окинула оком усіх присутніх. Коли ніхто не прореагував, вона розвела руки десь на фут і багатозначно кивнула. — Ми були такі щасливі.
Запала тиша.
— Добре, — втрутився Марк. — Ми раді це чути.
— Я не хочу, щоб усі подумали… Ну, тобто я не хочу, щоб люди таке думали, коли думають про мого чоловіка. Що в нього був крихітний…
— Та ніхто не думає такого про твого чоловіка.
— Я буду думати, якщо ти не припиниш про це говорити, — сказав Вільям.
— Я не хочу, щоб ви думали про пеніс мого чоловіка! Я забороняю вам думати про його пеніс!
— Тоді перестань про нього базікати, — сказав Вільям.
— А можна, ми будемо говорити про щось крім пенісів? — втрутилася Дафна. — Бо мені вже недобре. Черниці били нас лінійками по руках навіть за слово «геніталії».