Я глянула на Лілі, чекаючи, поки вона щось скаже, але вона наче заклякла. Або ж її теж вразила реальність страждання цієї жінки.
Ми випили по другій чашці чаю, і я вже втретє чи вчетверте зауважила, який у неї красивий садок. Я відчайдушно долала відчуття, що наша присутність вимагає від неї надлюдських зусиль. Вона не хотіла нас тут бачити, але була надто вихованою, щоб сказати це прямо. Вочевидь, вона просто хотіла лишитися на самоті — це було видно в кожному жесті, кожній вимушеній усмішці, кожній спробі вести бесіду. Коли ми підемо, вона, мабуть, просто сяде в крісло і буде тихо сидіти — або ж загорнеться в ковдру на ліжку нагорі.
І тут я помітила: у кімнаті не було жодної фотографії. У Ґранта-гаузі було безліч фотографій у срібних рамках: діти, родина, поні, поїздки на гірськолижні курорти, далекі дідусі та бабусі. А цей котедж був порожній — лише бронзова статуетка коня, акварельний малюнок із гіацинтами — і все. Я закрутилася на місці: може, я просто не помітила? Може, вони просто десь стоять на підвіконні чи якомусь столику? Але ні — котедж був геть безликим. Я згадала власну квартиру та мою повну нездатність зробити з неї справжній дім. Мені стало важко та невимовно сумно.
«Що ж ти з нами зробив, Вілле?»
— Нам уже, мабуть, час, Луїзо? — Лілі демонстративно глянула на годинник. — Щоб не втрапити в годину пік.
Я здивовано подивилася на неї.
— Але…
— Ми ж ненадовго завітали. — Її голос чітко давав мені все зрозуміти
— Так, звичайно. У годину пік буде складно їхати. — Місіс Трейнор почала підводитися.
Я знову спробувала кинути сповнений протесту погляд на Лілі, аж раптом задзвонив телефон. Місіс Трейнор здригнулася, наче цей звук був їй незнайомий. Вона кинула на нас оком, роздумуючи, чи має підняти слухавку, — вочевидь, наша присутність заважала їй проігнорувати дзвінок, тому вона вибачилася та вийшла з кімнати. З-за стіни долетіли звуки розмови.
— Що ти робиш? — зашипіла я до Лілі.
— Це все так неправильно, — пояснила вона з нещасним виглядом.
— Але ми не можемо піти, так і не сказавши їй.
— Я не можу. Тільки не сьогодні. Усе це…
— Я знаю, тобі страшно. Але подивись на неї, Лілі. Я думаю, що їй це допоможе…
Очі Лілі раптом розширилися.
— Не сказавши мені що?
Я швидко повернула голову — місіс Трейнор нерухомо стояла у дверях.
— І що ви маєте мені сказати?
Лілі глянула на мене, потім знов на місіс Трейнор. Час навколо нас наче вповільнився. Вона глитнула, потім підняла голову та сказала:
— Я ваша онука.
Запала коротка тиша.
— Моя… хто?
— Я дочка Вілла Трейнора.
Слова луною пішли по кімнаті. Місіс Трейнор глянула на мене, наче щоб переконатися, що це якийсь безглуздий жарт.
— Але… це неможливо.
Лілі відступила назад.
— Місіс Трейнор, я знаю, що це для вас шок, — почала я. Та вона не чула мене — дивилася на Лілі.
— Це неможливо. Як міг мій син мати дочку — і не сказати мені?
— Бо моя мама нікому не казала. — Лілі майже шепотіла.
— У наші часи? Як це могло залишатися таємницею стільки часу? — Вона повернулася до мене. — Ви знали?
Я глитнула.
— Я вам писала про це. Лілі знайшла мене. Вона хотіла познайомитися зі своєю родиною. Місіс Трейнор, ми не хотіли завдати вам болю. Лілі просто хотіла знайти своїх дідуся та бабусю. Щоправда, зустріч із містером Трейнором пройшла не надто добре…
— Але Вілл сказав би мені. — Вона труснула головою. — Я б знала. Він же мій син.
— Якщо ви справді не вірите мені, можна зробити аналіз. — Лілі склала руки на грудях. — Мені від вас нічого не треба. Я не хочу жити у вас. І гроші в мене є, якщо вас це непокоїть.
— Я навіть і не знаю, що…
— Не треба вдавати такий жах. Я не заразна хвороба, яку ви щойно отримали. Я просто ваша онука. Господи!
Місіс Трейнор повільно опустилась у крісло та підняла тремтячу руку до голови.
— З вами все добре, місіс Трейнор?
— Я не знаю, чи я… — Вона заплющила очі й наче зникла десь у собі.
— Лілі, я думаю, нам краще піти. Місіс Трейнор, я залишу ось тут свій номер. Ми приїдемо, коли ви трошки оговтаєтесь від цієї новини.
— Кажи за себе. Я не приїду: вона думає, що я брешу. Господи, що за родина!
Лілі дивилася на нас обох і не могла повірити в те, що відбувається. А потім вилетіла з маленької кімнати, дорогою зачепивши якийсь горіховий столик. Я обережно поставила столик на місце разом зі срібними скриньками, що на ньому стояли.