— І ключі залиш.
На мить повисла тиша, потім почувся дзвін ключів, що впали на стіл на кухні. Клацнув замок вхідних дверей — і все, вона пішла.
16
«Вілле, я облажалася».
Я підтягла коліна до грудей та спробувала уявити, що б він сказав, якби мене бачив. Але чомусь у моїй голові не лунав його голос — і це мене тільки ще більше засмутило.
«Що ж тепер робити?»
Я не могла залишатись у квартирі, яка мені дісталась у спадок від Вілла. Відчуття було таке, наче вона була просякнута моїми невдачами. Приз, який я не змогла заслужити. Як можна перетворити на дім житло, яке дісталося тобі в результаті купи неправильних рішень? Треба продати цю квартиру та вкласти гроші в щось інше. Але де ж я буду жити?
Я подумала про свою роботу. Мій шлунок стискало наче лещатами щоразу, коли я чула ті «Кельтські сопілки», навіть по телевізору. Річард постійно змушував мене почуватися непотрібною та нікчемною.
Потім подумала про Лілі й відчула ту важку тишу, коли знаєш, що у твоєму домі немає і не буде нікого, крім тебе. На мить я задумалася, де вона зараз, — а потім прогнала цю думку.
Дощ ущухав, немов вибачався. Наче погода й сама не знала, що ж таке на неї найшло. Я одяглася, пропилососила квартиру та винесла мішки зі сміттям. Потім пішла на квітковий ринок — більше щоб зайняти себе чимось. «Завжди краще зайвий раз вийти з дому», — казав Марк. Може, мені стане краще в метушні Коламбія-роуд із її яскравими квітковими кіосками, між якими неквапливо гуляють покупці. Я приліпила на обличчя усмішку, купила в Саміра яблуко (він злякався: «Ти що, під наркотою, дівчино?») та занурилась у море квітів.
У маленькій кав’ярні я взяла собі кави та стала коло спітнілої вітрини спостерігати за життям ринку, намагаючись не звертати уваги на той факт, що я єдина, хто був тут сам. Потім пройшла крізь ринок по всій його довжині, вдихаючи вологий запаморочливий запах лілей та милуючись красою бутонів троянд і півоній з ніби скляними краплями дощу на пелюстках. Купляючи собі букет жоржин, я почувалася, наче персонаж із реклами: самотня дівчина втілює свою мрію в Лондоні.
Обережно вмостивши букет на руку, наче дитину, я попрямувала додому. Довелося докласти максимум зусиль, щоб не шкутильгати. У голові ніяк не вщухало «Кого ти намагаєшся надурити?»
Вечір тягся повільно, як і належить самотнім вечорам. Я закінчила прибирати, виловила всі недопалки з унітаза, трохи подивилася телевізор та випрала свою форму. Хотіла поніжитись у ванні з бульбашками, але вискочила через п’ять хвилин, бо стало страшно залишатися наодинці зі своїми думками. Зателефонувати мамі чи сестрі я не могла — просто не стане сил удавати із себе щасливу людину.
Зрештою я відчинила тумбочку та дістала лист — той самий, який мені лишив Вілл зі вказівкою прочитати в Парижі. Тоді в мене ще були надії в житті. Я обережно розгорнула пошарпані сторінки. У перший рік я читала його чи не щоночі, намагаючись таким чином воскресити його у своїй уяві. Пізніше запевняла себе, що мені не треба його перечитувати: я боялася, що лист може втратити свою магічну силу, а слова — сенс. Зараз лист був мені потрібний.
Надрукований на комп’ютері текст був мені таким самим дорогим, як коли б він написав його від руки — якби міг. У словах на папері й досі були залишки його енергії.
Тобі буде трохи незручно у твоєму новому світі. Воно завжди так, коли тебе вибивають із зони комфорту… У тобі живе спрага, Кларк. Безстрашність. Просто ти це поховала, як і більшість людей.
Просто живи на повну.
Просто живи.
Я прочитала ті слова чоловіка, який колись у мене повірив, опустила голову на коліна і розревлася.
Задзвонив телефон — надто гучно, надто близько. Я аж підскочила. Глянула на годинник, намацуючи телефон. Друга ночі — у душі прокинувся знайомий страх.
— Лілі?
— Що? Лу, це ти? — почувся глибокий голос Натана.
— Натане, зараз друга ночі.
— От чорт, я завжди плутаю час через цю різницю. Вибач. Хочеш, я потім передзвоню?
Я сіла та потерла обличчя.
— Та ні, я рада тебе чути. — Я ввімкнула лампу. — Як ти?
— Чудово! Я знов у Нью-Йорку.
— Добре.
— Ага. Я погостював у старих, але через тиждень-два мені аж засвербіло сюди повернутися. Це місто просто неймовірне.
Я вичавила з себе усмішку на випадок, якщо він почує.
— Це круто, Натане. Я рада за тебе.