— Депресію важко пережити. І не тільки для того, хто на неї хворий.
— Він приймав якісь ліки?
— Ні. І проблема була… ну… не такого характеру, щоб її можна було вилікувати таблетками.
— Ти впевнена? Депресію в ті часи нерідко не діагностували на клінічному…
Дафна підняла голову.
— Він був гомосексуалістом. — Це слово вона вимовила чітко, по складах, потім глянула на нас і дещо почервоніла. Немов кидала нам виклик. — Я нікому не казала. Але він був гомосексуалістом. Він був дуже хорошою людиною і не хотів завдати мені болю. Так що він не… ну, ви розумієте… не влаштовував своє оце життя. Він не хотів, щоб я соромилася його.
— А чому ти думаєш, що він був геєм?
— Я шукала його краватку і знайшла журнали. Ну, такі журнали, де чоловіки роблять усіляке з іншими чоловіками. У його шухляді. Думаю, такі журнали не купують, якщо людина не гей.
Фред дещо напружився:
— Звісно ж, ні.
— Я ніколи не казала йому про ті журнали. Просто поклала де взяла. Але тоді я все зрозуміла. Він ніколи не був дуже-то… по тих справах. Але я думала, що мені пощастило, бо я й сама така. Це все, мабуть, через черниць — їхнє виховання примушує через будь-що почуватися брудною. Так що коли я вийшла за чоловіка, який не стрибав у ліжко кожні п’ять хвилин, я думала, що мені страшенно пощастило. Звичайно, я б хотіла дітей. Це було б чудово. Але, — вона зітхнула, — у ті часи про таке не прийнято було говорити. Я шкодую, що ми не говорили. Я часто думаю, що ми згаяли можливість.
— А якби ви відверто поговорили, це б щось змінило?
— Ну, тепер же інакші часи. Зараз нормально бути гомосексуалістом. Я знаю одного хлопця з хімчистки — він гомосексуаліст і говорить про це кожному зустрічному. Я б не хотіла втратити чоловіка, але якщо він був нещасливий, відчуваючи себе в пастці, — я б його відпустила. Чесно, відпустила б. Я ніколи не хотіла нікого утримувати. Я просто хотіла, щоб він був щасливіший.
Її обличчя перекосилось, і я обійняла її за плечі. Її волосся пахло лаком та тушкованою бараниною.
— Ну-ну, стара. — Фред підвівся та ніяково поплескав її по плечу. — Я переконаний, що він знав: ти завжди хотіла йому тільки найкращого.
— Ти так думаєш? — перепитала вона тремтячим голосом.
Фред упевнено кивнув.
— Звісно. І твоя правда: у ті часи було інакше, ніж тепер. Ти ні в чому не винна.
— Дафно, було дуже сміливо з твого боку поділитися з нами цим. Дякую. — Марк співчутливо усміхнувся. — Це чудово, що ви всі починаєте рухатися далі. Я знаю, що іноді кожен день вимагає просто нелюдських зусиль — навіть щоб просто його пережити.
Я глянула вниз — Дафна й досі тримала мене за руку. Наші пальці переплелись, і я міцно стисла її долоню у відповідь. І тут — я навіть не встигла подумати — я почала говорити.
— Я зробила дещо, що б зараз хотіла змінити.
До мене повернулося кілька облич.
— Я познайомилася з дочкою Вілла. Вона просто нізвідки ввірвалась у моє життя. Я думала, вона допоможе мені пережити його смерть, але замість того я відчуваю…
Усі витріщалися на мене. Фред корчив якусь пику.
— Що таке? — запитала я.
— А хто такий Вілл? — поцікавився Фред.
— Ти ж казала його звали Білл.
Я трохи осунулась на стільці.
— Вілл — це і є Білл. Раніше мені було дивно називати його на ім’я.
Почулося загальне зітхання. Дафна поплескала мене по руці.
— Нічого, дорогенька. Це ж лише ім’я. У минулій групі в нас була жінка, яка взагалі все вигадала. Вона розповідала, що в неї дитина померла від лейкемії, а виявилося, що в неї і золотої рибки ніколи не було.
— Усе гаразд, Луїзо. Можеш із нами поговорити про це. — Марк подивився на мене своїм особливим співчутливим поглядом. Я трохи всміхнулася йому, щоб дати зрозуміти, що оцінила його погляд. І що Вілл — не золота рибка. Та яка, в біса, різниця? У мене не менш заплутане життя, ніж у них усіх.
Я розповіла, як з’явилася Лілі і як я думала, що зможу допомогти. Думала, що зможу возз’єднати їхню родину — і всі будуть щасливими. І про те, якою наївною дурепою виявилась.
— Я наче підвела Вілла. І його, і всіх інших — знову. А тепер вона зникла — і я постійно думаю, що б я могла зробити інакше. Насправді ж, я просто не впоралася. Я була недостатньо сильною, щоб узяти все під контроль і допомогти.
— Але твої коштовності! Їх же вкрали! — Друга волога пухка долоня Дафни накрила мою. — Ти мала повне право сердитися!