— Те, що в неї немає батька, ще не дає їй права поводитися як паскуда, — зауважив Суніл.
— Я взагалі думаю, що ти вчинила дуже шляхетно, коли дозволила їй залишитися. Я б, мабуть, не дозволила, — зізналася Дафна.
— Луїзо, а її батько зробив би інакше, як ти гадаєш? — Марк налив собі ще кави.
Шкода що в нього тут немає нічого міцнішого.
— Не знаю. Але він умів брати все під контроль. Навіть незважаючи на те, що він не рухав ані ногами, ані руками. Він би не дав їй робити тих дурниць. Він точно би привів її якось до ладу.
— А ти точно його не ідеалізуєш? Ми говорили про ідеалізацію на восьмому занятті. Я постійно роблю з Джиллі майже святу, правда, Марку? — поділився Фред. — Я забуваю, що вона вічно розвішувала свої панчохи в душі і це доводило мене до сказу.
— Її батько, може, теж нічого б не міг із нею вдіяти. Ти не можеш цього знати. Може, вони б ненавиділи одне одного.
— Судячи з твоїх розповідей, вона непроста дівчина, — додав Марк. — І ти дала їй стільки шансів, скільки могла. Луїзо, іноді… іноді рухатися вперед — значить захищати свої інтереси. І ти в глибині душі сама це знаєш. Якщо Лілі принесла лише негаразди та хаос у твоє життя, тоді ти, мабуть, просто дійшла єдиного правильного рішення.
— Так, так. — Присутні закивали. — Не будь надто суворою із собою. Ти ж лише людина.
Вони всі були такі милі, так доброзичливо мені всміхалися, так хотіли, щоб мені стало трохи краще. Я майже їм повірила.
У вівторок я попросила Віру прикрити мене на десять хвилин — пробурмотіла щось про жіночі проблеми, і вона відразу закивала, мовляв, «жіноче життя — одні суцільні проблеми», та пообіцяла розповісти про свою міому. Я побігла в найменш відвідуваний жіночий туалет із ноутбуком у сумці — лише тут Річард мене б не побачив. На форму я накинула сорочку, ноутбук примостила коло раковин, а сама розташувалася перед монітором. Після цього я підключилася до безкоштовного (щоправда, лише півгодини) інтернету аеропорту — і рівно о п’ятій вийшов на зв’язок містер Гопнік, я ледь устигла зняти свою кучеряву перуку ірландської танцівниці.
Незважаючи на те, що я бачила лише не дуже якісне зображення обличчя містера Гопніка, відразу було зрозуміло, що він багатий. У нього було гарно підстрижене волосся кольору солі з перцем, а його погляд навіть на маленькому екрані передавав владність. Говорив він коротко й по-діловому. І до того ж за його спиною на стіні висіли картини старих майстрів у золочених рамах.
Він не став питати про мою освіту, навички та резюме. Його не зацікавило навіть, чому під час співбесіди за мною розташована сушарка для рук. Він проглянув якісь документи, а потім запитав про мої стосунки з Трейнорами.
— Хороші! Тобто я думаю, що вони можуть дати мені хороші рекомендації. Я нещодавно бачилася з ними обома з деяких причин, так що стосунки в нас хороші, навіть незважаючи на… на обставини…
— Обставини закінчення вашого співробітництва, — підказав він низьким рішучим голосом. — Так, Натан докладно розповів мені про цю ситуацію. Ви опинились у непростій історії.
— Так, непростій. — Запала недовга тиша. — Але для мене це було честю. Бути частиною життя Вілла.
Він щось занотував.
— А чим ви відтоді займалися?
— Я трохи подорожувала, здебільшого Європою. Було… цікаво. Мені сподобалося — це дозволяє подивитися на все трохи інакше. — Я спробувала всміхнутися. — Зараз я працюю в аеропорту, але це не зовсім… — За моєю спиною відчинилися двері, і увійшла жінка з валізою на коліщатах. Я трохи пересунула комп’ютер, сподіваючись, що він не почує, як вона зайде в кабінку. — Це не зовсім те, чим я хотіла б займатися на тривалу перспективу.
«Будь ласка, пісяй тихо!» — подумки просила я жінку.
Містер Гопнік поставив мені декілька запитань про мої обов’язки на теперішній роботі та про зарплатню. Я щосили намагалась ігнорувати звук зливу унітаза та дивитись у монітор. З кабінки вийшла жінка.
— І що б ви хотіли… — Жінка пролізла повз мене до сушарки для рук. Та гучно заревла, і містер Гопнік спохмурнів.
— Зачекайте декілька секунд, будь ласка, — я затулила пальцем те, що, як я сподівалася, було мікрофоном. — Пробачте, — звернулася я до жінки, перекрикуючи шум. — Сушаркою не можна користуватися: вона зламана.
Вона повернулася до мене, а потім знову глянула на пристрій.
— Ні, не зламана. Тут же немає таблички, правда?
— Неочікувано згоріла. Це дуже небезпечно.
Вона знову підозріло глянула на сушарку, прибрала руки й вийшла. Я поставила під двері стілець, щоб ніхто не міг увійти, і знову повернула ноутбук до себе.