— Пробачте, будь ласка. Довелося зустрітися з вами під час роботи, і я…
Містер Гопнік вивчав якісь папери.
— Натан повідомив, що з вами недавно стався нещасний випадок.
— Так. — Я глитнула. — Але мені вже набагато краще. Я вже одужала. Тільки трохи шкутильгаю.
— Ну, це трапляється і з кращими з нас. — Він трохи всміхнувся. Хтось штовхнув двері, і я підперла їх своєю вагою.
— А що було для вас найскладнішим? — запитав він.
— Пробачте?
— Я маю на увазі роботу з Віллом Трейнором. Це мало бути непросто.
Я завагалась. У кімнаті раптом стало дуже тихо.
— Дозволити йому піти, — відповіла я. Раптом на очі навернулися сльози.
Леонард Гопнік уважно глянув на мене крізь декілька тисяч миль. Я змагалася з бажанням витерти сльози з очей.
— Мій секретар з вами зв’яжеться, міс Кларк. Дякую, що приділили мені час. — Він кивнув, і його зображення зникло. Я залишилась перед порожнім екраном віч-на-віч із тим фактом, що знову провалилася.
Увечері я повернулася додому з наміром не думати про співбесіду. Подумки я, наче мантру, повторювала слова Марка. Я обдумувала все, що робила Лілі, всіх її гостей, крадіжку, наркотики, нескінченні повернення серед ночі та старалася подивитися на це крізь призму того, про що ми говорили на зустрічах групи. Лілі була просто втіленням хаосу та безладу, вона лише брала і не давала нічого натомість. Вона була молода і мала біологічний зв’язок із Віллом, але це не означало, що я повинна взяти повну відповідальність за неї або примиритися з тим безладом, який вона лишає по собі.
Стало трохи краще. Справді. Я згадала, як Марк казав: дорога з володінь горя ніколи не буває прямою. Будуть і погані дні, і хороші. Просто сьогодні був поганий день, такий собі вигин моєї дороги — його треба просто пройти, просто пережити.
Я зайшла у квартиру та кинула сумку. Приємно повертатися в таку саму квартиру, якою залишила її вранці. Треба трохи зачекати, а потім написати їй — приїзди Лілі до мене в майбутньому мають бути впорядковані. Я приділю максимум уваги пошуку нової роботи і врешті-решт хоч трохи подбаю про себе. Треба дати собі можливість загоїти рани. Ну й досить на цьому, бо я вже починаю говорити, як Таня Готон-Міллер, і мене це бентежить.
Я глянула на пожежний вихід. Ну що ж, перший крок — знов піднятися на той дурний дах. Без паніки залізти туди і посидіти хоч із півгодини. Подихати повітрям та покласти край цій сміхотворній владі частини квартири над моєю уявою.
Я зняла форму, одягла шорти та Віллів кашеміровий светр — для впевненості. Цей светр я взяла в нього вдома вже після його смерті, бо відчуття м’якенької тканини на шкірі заспокоювало. Я вийшла в коридор та широко відчинила вікно. Попереду були лише два короткі прольоти залізних сходів. Два прольоти — і я на місці.
— Нічого не станеться, — сказала я вголос і глибоко вдихнула.
Я вилізла на пожежну драбину. Ноги стали неймовірно ватними, але я впевнено сказала собі, що це тільки в мене в голові. Це просто луна від давнього страху. Це можна подолати — як і будь-що інше. У голові почувся голос Вілла:
«Давай, Кларк. Сходинка. Ще одна. Потім ще одна».
Я обома руками вп’ялася в поруччя. Не дивитись униз. Я не дозволяла собі думати про те, на якій я зараз висоті. Про те, як легенький вітерець натякає: минулого разу все закінчилося погано. Про те, що й досі болить стегно. Я подумала про Сема — і лють погнала мене вперед. Е ні — я більше не буду жертвою. Я більше не буду тією людиною, з якою щось просто трапляється.
На цих думках я дісталася кінця драбини. Ноги вже трусилися. Я мішком перелізла через парапет — тільки б він не зник піді мною — та повалилася на дах на всі чотири. Почувалася слабкою, вся вкрилася липким потом. Краще так і постояти із заплющеними очима, доки мозок зможе усвідомити, що я вже на даху. Я змогла. Я сама контролювала свою долю. Буду сидіти тут, аж доки зможу знов почуватися нормально.
Я повільно сіла на п’яти, тримаючись руками за надійну стіну парапету за моєю спиною. Зробила повільний, глибокий вдих. Наче нормально. Нічого піді мною не рухалося. Я змогла. Можна розплющити очі. І тут у мене перехопило подих.
Навколо мене панувало квітуче царство. Замість мертвих рослин у горщиках, що я закинула багато місяців тому, вивергалися кольорові фонтани червоних та фіолетових квітів. З’явилися два нових кашпо, що рясно квітнули крихітними блакитними пелюстками. Коло однієї з лав стояв розписаний горщик із японським кленом, який легенько дріботів листям на вітрі.